Якщо людина не вірить в Бога або навіть сумнівається в його існуванні, їй загрожує те, що називають «граничним сирітством». Адже земні батьки не вічні. Рано чи пізно вони залишають нас на самоті в цьому добряче травмованому світі.
Більше того, людина залишається сам на сам з усією бісовою матерією, котрій властиво безупинно занепадати. Скажімо, залишається посеред міста, де все менше будинків, на які приємно дивитися, і все менше кав’ярень, де людина не ризикує за власні гроші отримати якусь шлункову болячку.
Я іноді дивуюсь невіруючим та різним агностикам. Як вони не сповзають з розуму? Як їм, бідакам, вдається домовлятися про внутрішню рівновагу з внутрішньою канарейкою, якщо вони твердо впевнені: попереду лише яма з хробаками та дорога родина, що, нарешті, спекалася того старого (тієї старої)?
Кілька місяців тому подивився серіал «Молодий Папа». Таку собі жирнобюджетну притчу про граничне сирітство й про те, що від нього буває. Відтак забув про фільм, але він якось зачепився за нижні поверхи свідомості, відлежався там і випірнув проти ночі яскравим караваном кадрів.
Вже очищена від кіношних прийомів Паоло Соррентіно, нічна примара набула графічної чіткості саме як притча про пошук абсолютного батька. Він, цей пошук, за наших часів ускладнився. Тому що до всіх тих питань, що гризли мозки філософів від Канта до Бонхеффера, тепер додалося ще одне: «Навіщо Ти так спішиш, Господи?».
Простацька відповідь залишається тією самою, що й раніше: шляхи і швидкості Господні несповідимі. А справжню відповідь колись почуємо. Думаючи про все це, чомусь згадую, що кіношний Римський первосвященик з обличчям Джуда Лоу взяв собі за тронне ім’я Пій з числом тринадцять.
Цікаво, що таке ж ім’я вибрав собі «антипапа» зі штату Монтана, який у світі звався Ерлом Люцианом Пульвермахером. Цей дуже консервативний отець, який починав своє служіння в чині капуцинів, став лідером альтернативної церкви. Мав тоді 80 років. А помер десь вісім років тому, коли зайшов за дев’яносто.
Він розпрощався з католицькою церквою ще за часів Другого Ватиканського собору, реформаторських рішень якого не визнав. Довгі десятиліття отець Люциан правив древню Тридентську месу (замість теперішньої Novus Ordo Missae) у різних штатах й, кінець кінцем, остаточно вирішив, що всі Папи після 1958 року, тобто після смерті Пія XII, нечинні. Напевне, через це він і став Тринадцятим.
А ще його прибічники вважали, що тоді сталася підміна. Що насправді Папою було обрано не кардинала Ронкаллі (що правив під ім’ям Іоанна XXIII і дав старт ліберальним церковним реформам), а іншого кардинала — традиціоналіста Джузеппе Сірі, але ліваки з масонами змусили його просто на конклаві зректися трону і мовчати.
Такий от пригодницький сюжет з конспірологією і всім, що зробило відомим та заможним Дена Брауна. Віруючі, котрі переконані у «Великій Ватиканській підміні» громадяться й досі. Називають їх «седевакантистами» від латинського виразу Sede Vacante – «за вільного престолу».
Хто знає, можливо, в таких переконаннях мешкає якась хитромудра «спокуса сирітством»? Сирітство, кажуть, іноді стає інструментом незнаних сил. Адже безбатченкам властиво думати про таємниці. Перш за все — про таємницю власного сирітства. А якщо довго про щось думати, то рано чи пізно на думку може спасти щось направду тринадцяте.
Comments are closed.