Україна унікальна тим, що більшість наших людей вірить: якщо всім відому речовину старанно загорнути у папірці, то вона, та речовина, ніколи звідти не вилізе й навіть смердіти не буде. А якщо запах й промкнеться, то лише як фіалковий або й трояндовий аромат.
Наші «політичні люди» загортали у папірці півстоліття тому, двадцять років тому, десять і п’ять років тому. А тепер виходять на ТБ і розповідають про реваншизм, повернення минулого й усе таке інше. Насправді вони розповідають, як та речовина, котру вони самі й нагромадили, тепер лізе зі своїх смішних папірчаних криївок.
А все тому, що світ знову змінився. Новий світ більше не хоче вклякати перед ідолами. Натомість, новому світові цікаво: хто, як і з якої речовини зробив цих ідолів. І коли хтось каже, що ідоли цінні переважно тим, що перед ними вклякали батьки, діди й прадіди, то новий світ лише сміється. Що б там кому не ввижалося, але дурість батьків і прадідів тепер не є поважною підставою для шанування.
Читайте: Володимир Єшкілєв: Про адекватність
Тим часом доктор філософських наук Євген Бистрицький, рефлексуючи на інавгураційну промову нового Президента, пише:
«Тому це зовсім не пацанство і хамство – зневажливість владних слів про відставку і розпуск, спрямованих до уряду і депутатів, як це оцінили критики нового гаранта. Це інша система цінностей, з якою нам ще передбачено неупереджено розбиратись. Система спрощених цінностей, яка разом з частково корумпованою елітою відкидає, по-більшовицьки, по-лівацьки, інститут національних авторитетів, особливо політичних. Без якого втрачають сенс слова про гідність, справедливість і демократичні свободи. Без національних авторитетів – героїв національної політики і культури – чим пишатись. (Це наш, не європейський, а особливий східний, пострадянський популізм – скажу на замітку)».
Так, у нас багато чого пострадянського. Не лише популізм. Той «інститут національних авторитетів», про який пише Бистрицький, в нас також пострадянський. Якби той «інститут» складався лише з таких постатей, як покійні Любомир Гузар і Мирослав Попович, то не було б питань про те, чим – радше, ким – пишатися. Й можна було б надягати лицарський панцер та йти на тих носіїв спрощених цінностей, котрі відкидають авторитети.
Читайте: Володимир Єшкілєв: Про філологію
Але чогось не хочеться. От, дивлюся на чотирьох колишніх президентів, що збиралися у ВР вшанувати шостого, й не виникає в мене образу «героїв національної політики». Згадую ваучерну приватизацію, долю українського торгового флоту, віддані з переляку ядерні ракети, продані за безцінь танки і літаки. Згадую безкінечне ґвалтування Конституції та законів, вбитих журналістів, незбудовані лікарні, тотальне розграбування радянського промислового спадку, сотні тисяч талановитих людей, яких змусили виїхати в економічну еміграцію.
Згадую й не розумію, звідки ж має виходити отой наративний «сенс» гідності, справедливості та демократичних свобод.
Читайте: Володимир Єшкілєв: Про свіжий розпродаж
Може годі вже майструвати ідолів? Може те, що на перший погляд здається лівацтвом, є лише реакцією на фарисейство «державницького» конструкту?
Ми вже втомилися вибачати нікчемам їхню нікчемність лише за те, що вони свого часу отримали державні посади, державні нагороди, звання та ранги. Вже ні в кого не викликають здивування ватники з зірками Героїв України, простуваті академіки, дегенеративні «моральні авторитети» та високі посадовці з медичними довідками та інтелектом вуличних шнирів.
Світ ідолів йде в минуле. Як мовлено через Писання: нехай мертві ховають своїх мертв’яків.
