Яка людина, таке і суспільство.
Звірина сутність людини грає у ній несподіваними вивертами базових інстинктів. І з цим нічого не поробиш — така людська природа, пише Володимир Огризко у своїй авторській колонці на порталі НВ.
Фото: glavred.info
Разом з тим, людина є звіром соціальним, що накладає певні обмеження на його головну сутність. У цьому балансі звіриного і суспільного виникають, формуються, розвиваються, а часом, за непотрібністю, і зникають ті чи інші соціальні інститути, як водночас і уявлення людини про справедливість, честь, порядність та інші моральні чесноти. Суспільство формує правила співжиття своїх членів, стежить за їх дотриманням, карає чи морально засуджує порушників. Так складаються правова і суспільна база, на яких тримається людський розвиток.
Щось подібне відбувалося і у зовнішній сфері, коли народи поступово почали визначати правила свого співжиття один з одним. Звичаєве право з часом перетворювалося у міжнародне, охоплюючи все нові й нові сфери спільної діяльності. Це мало великий практичний зміст — так було значно легше розуміти межі власного маневру, не порушуючи прав інших.
Але ж і звірине начало при цьому нікуди не поділося. Згодом йому знайшли ідеологічну обгортку у вигляді концепції «національних інтересів», яка, коли треба, виконувала роль адвоката хижацьких дій. Війни в історії людства були і, власне, залишаються проявами цієї звірячості. Тепер, щоправда, вони ще ретельніше загортаються у пелену цинізму, брехні та безпринципності. Людство навчилося мімікрувати, при цьому здрібнившись в ідеях та маргіналізувавшись в ідеалах. Продажність всього стала нормою. На жаль, тепер мораль світу виглядає саме так.
Народи, як і люди, мають характер
Звучить, може, дещо несподівано, але схоже на те, що так і є. Колись нас вчили, що усім керують класи. Тепер ми знаємо, що за все відповідають географія, історія і культура. Саме вони у своїй сукупності формують психотип населення, який згодом визначає характер народу. Починалося, звісно, з географії: місце, обране тим чи іншим народом для свого проживання, визначало не лише його світосприйняття, а й спосіб існування. Хіба можна порівняти психотипи людей, які, не особливо напружуючись, могли забезпечити себе їжею і не витрачати багато (або й узагалі) енергії для того, щоб мати тепло, з тими, для кого подолання цих загроз було головною метою і, водночас, викликом для самого існування.
Історичний розвиток і культура також суттєво вплинули на буття народів, особливо за останнє століття — через перехід світової цивілізації у стадію глобалізованого і фактично спільного, дуже взаємозалежного розвитку — залишивши між тим винятки з цього правила.
З точки зору географічного розташування, українцям пощастило: вони опинилися між двома екстримами: холодною дикою Північчю та спекотним повільним Півднем. Але зі сусідством з іншими етносами склалося не так вдало.
Угро-фінські племена і народності Залісся не становили би для русів, тобто праукраїнців, серйозної загрози через свою соціальну нерозвинутість, якби не витворення одного історичного феномену. Він поєднав у собі не лише їхню відсталість, але й монгольську агресивність та ієрархічність разом з питомо руською освіченістю і християнською вірою. Остання, власне, лише накрила його пеленою європейської цивілізованості, але жодним чином не змінила суті.
Тодішнє соціально-економічне становище угро-фінських племен, які проживали на території майбутньої Московії, не було чимось унікальним для населення Півночі. У таких самих умовах жили й інші племена, приміром, Балтії чи Скандинавії. Але у випадку наших безпосередніх сусідів, жахливе історичне тавро наклала вікова васальна залежність від, мабуть, на той час найжорсткішої вертикально побудованої та централізованої державної системи управління, якою була Золота Орда.
Місцеве населення Залісся чітко зрозуміло і закарбувало у своїй генетичній пам’яті: є володар і є раб, слово першого — закон, функція другого — покора, влада є сакральною, її треба боятися і поважати.
Суворі географічні умови зробили кочовим не лише спосіб його існування, але й мислення. Постійне пересування у пошуках нових земель для забезпечення прожиття, нехлюйське ставлення до набутого (однаково ж тимчасове), усталена думка про завоювання чужого як норми виплавилися в дух завойовництва, зверхності, зневаги до інших народів. Останні розглядалися лише як об’єкт чергових зазіхань.
Християнська релігія, що на європейських теренах відігравала у ті часи роль потужного каталізатора просвітництва, на Заліссі трансформувалася в інструмент догматичності, печерного мракобісся і, що найбільш важливо — тотальної недовіри до всього іноземного. Не відкритися до світу, а сховатися від нього, не ділитися з ним, а вкрасти у нього, щоб потім проти нього ж і використати, бачити в усьому іноземному підступність та лихий намір — все це сформувало у тамтешнього населення особливий психотип «відрубності», «інакшості», підозрілості.
Не варто забувати й про економічний аспект формування залісько-московської ментальності. Пізніше вчені назвуть його «азійським способом виробництва». Формулу «гроші-товар-прибуток», звичну для європейських підприємців, у Московії суттєво змінили: «товаром» стала влада. Наближеність до влади, а краще — перебування у владі, було найприбутковішим бізнесом, зважаючи на ординську, тобто абсолютно неконкурентну систему управління. Звідси й тотальна корупція, що пронизала все суспільство від найвищих щаблів до самих низів.
У підсумку в ХVІ-ХVІІ століттях сформувалася і вийшла на міжнародну арену держава, для якої повага до прав людини була нонсенсом, навколишній світ — загрозою, а агресія та корупція — нормою.
Якщо в Європі згодом почне формуватися суспільство громадян, які мають право на власну думку, то у Московії історичний розвиток витворить суспільство рабів і холопів, які мають право лише на покірність і приниження.
На жаль, такою країною-монстром Московія — у теперішній назві «Російська Федерація» — залишається і дотепер.
Сказавши це, мусимо водночас визнати, що свій внесок у формування цієї кровожерливої потвори зробили і (пра)українці, які принесли до Залісся свої знання, досвід і віру, та не цуралися потім бути близькими до царів і цариць, забуваючи про долю своєї батьківщини.
Так само зазначимо, що й інші країни-імперії на певних етапах свого розвитку теж були далекими від ідеалів гуманізму. Та у їх випадку належним чином спрацювали історія та культура, які допомогли здолати природню агресивність, хижацтво та імперськість. Така еволюція згодом перетворила їх на цивілізовані демократичні країни.
У випадку з Росією фактори історії, та особливо культури, не спрацювали. Російська ментальність залишилася без змін, попри окремі досягнення у сфері культури, що часто, до речі, були привласнені чи просто вкрадені в інших народів і оголошені своїми.
Завдяки цій фізичній та ментальній «відрубності» Московії від решти Європи протягом багатьох століть у її жителів складався вельми специфічний психотип, що тяжів значно більше до азійського типу мислення і поведінки, дуже відрізняючись від європейського. Відбулася своєрідна консервація застарілих уявлень про світ та його розвиток. Особливо сильно цю «консерву» запаяли у період більшовицько-радянського періоду, коли зі свідомості людей намагалися остаточно стерти залишки цивілізованості, створюючи homo sovieticus — людину радянську.
Відтак те, що маємо сьогодні, не є чимось надзвичайним. Бо теперішня Росія — це продукт усього її попереднього розвитку в його найбільш непривабливому вигляді. Вона є зловісним і небезпечним феноменом сучасної історії.
Український контекст
А що навколо? А навколо — театр, в якому багато акторів. Але нас цікавлять лише два — український і західний. На жаль, за великим рахунком, кожен з них грає майже одного й того ж героя, головними рисами якого є корумпованість, пристосуванство, страх, безініціативність, небажання побачити свою перспективу.
Почнімо з українського. Можна, звісно, стверджувати, що лише за часів президентства Петра Порошенка про Росію почали говорити правду. Автор цих рядків про цю правду говорив ще у середині нульових, але його тоді не слухали, бо не вірили. Хоча насправді просто не хотіли слухати. Чому? Бо майже вся так звана українська «еліта» активно годувалась з «ласкавих» і «ніжних» московських газових (і не тільки) рук. А всередині 90-х навіть натякати на щось негативне в контексті Росії не дозволялось: «стратегічне партнерство», мовляв.
Така «пригодованість» з одного боку, та відсутність політичної волі у керівництва держави вживати реальних, а не позірних кроків протидії очевидній антиукраїнській лінії Москви з іншого, виховали у нашого політичного класу вміння не бачити очевидного. Власне це і було відтворенням уже у наче нових умовах незалежної держави старих традицій вірнопідданства, малоросійства і хохляцтва.
Мушу з гіркотою відзначити, що для нашого люду на всіх етапах його існування — крім, хіба що києво-руського — та на усіх соціальних щаблях характерною ознакою було пристосуванство. Історія привчила нас виживати за будь-яких умов та господарів. Це мало і позитивний ефект: попри історичні випробування українська нація зберіглася, вижила і зайняла своє місце серед відносно невеликої кількості народів, що відстояли право на незалежність.
Та з іншого боку, пристосуванство викривило наш національний генотип, породило населення, котрому було байдуже, якому пану служити. Згадайте Шевченкове «за шмат гнилої ковбаси…».
Як би нам не хотілося возвеличувати українські визвольні змагання початку ХХ століття, наберімося мужності та зізнаймось: серед політичного керівництва Центральної Ради, Гетьманату та УНР практично на пальцях можна було перелічити справжніх державників, які бачили Україну незалежною. Не кажучи вже про широкі верстви населення, яким, як завжди, було байдуже, хто і за що там нагорі воює – аби не чіпали.
А де ж наша шляхетність? Де наші Версалі, Сан-Сусі, Ермітажі, Вавелі, врешті-решт? Де приклади служіння саме своїй, українській державі, які б трансформувалися в боротьбу за її утвердження і збереження як суб’єкта міждержавних відносин? Скільки разів ділили Польщу, стільки ж разів вона і відтворювалася. Бо еліта та народ розуміли цінність своєї державності. А скільки разів за тисячолітню історію відроджувалася українська державність?
Мусимо з гіркотою визнати: для багатьох поколінь українців державність цінністю не була. Значно більше з них хвилювалися, як комфортніше влаштуватися при черговому дворі.
Кажучи це, жодним чином не хочу применшити героїзму багатьох українців, які часто ціною власного життя виборювали та виборюють сьогодні нашу свободу.
Здавалося б, із відновленням такої омріяної незалежності наша «еліта» мала би швидко змінитися. Та, на жаль, вона виявилася дуже глибоко інфікованою бацилою другорядності та меншовартості. Тим більше, коли її представники тепер уже дуже масово і персонально стали корупційнозалежними від Москви.
Серед іншого, наслідком побільшання і без того немалого угодовського прошарку населення (саме населення, а не громадян, бо останні думають, населення лише чекає на хліб і видовища), що жило і продовжує жити за формулою «а какая разніца?», коли йдеться про мову, культуру, історію, релігію навіть після того, як Росія почала проти нас чергову війну.
50% населення України позитивно ставиться до Росії. Найприбутковіші потяги Укрзалізниці – «Київ-Москва» та «Львів-Москва». Майже 20% голосує – і це без окупованого Донбасу і Криму — за проросійських холуїв та блазнів. Більше половини українців — за припинення війни на умовах агресора, а відтак готові капітулювати. Маємо тотально дезорієнтоване населення. Навіть війна не повернула наші мізки в правильному напрямку.
Така ситуація, як на мене, демонструє провальність політики усієї попередньої влади в Україні та, на жаль, дає новий шанс Росії. Москва продовжує робити, що хоче, а ми продовжуємо дозволяти їй це.
Три останні десятиліття Україна шукає свій шлях, але поки його не знаходить. І питання тут навіть не в тому, куди йти: курс на ЄС і НАТО визначено. Питання, ким іти: населенням без вітрил та руля, чи впевненою у собі нацією, що розуміє власну перспективу.
Успішною українська зовнішня політика — і «російська політика» як її важлива частина — стане тоді, коли ми станемо консолідованими, об’єднаними, самодостатніми. Лише за таких обставин зникне принизлива зовнішньополітична запопадливість, яка є особливо ганебною щодо Москви.
Чи таке можливо? Так, але це потребуватиме глибинного перезавантаження свідомості людей, формування реальної української еліти, а не величезної кількості «патріотів», які легко продаються наліво й направо. Це вимагатиме появи правдивих суспільних маяків і якісних параметрів соціального розвитку, за які українці будуть готові боротися.
Насамперед нам потрібно досягти рівня, коли суспільство могло би без втручання влади самостійно і швидко переконатися, що Росія у жодному разі не приклад для наслідування, і лише продукує постійний негатив і загрозу для України. Втім, це лише тоді перетвориться у стійке переконання, коли базуватиметься на щирості влади в її намірах працювати заради української держави та її громадян.
Отже, «російська політика» України, на мою думку, на нинішньому етапі повинна:
1. Чітко і недвозначно визнати, що відносини з Росією на рівноправних засадах неможливі через традиційну імперську сутність останньої. Основоположна мета Росії полягає у нейтралізації та знищенні України як небажаного позитивного прикладу соціального розвитку для власного населення. Загроза успішної України для московського режиму є дуже реальною, так як за їхньою логікою, «ми — один народ».
2. Звести до мінімуму всю наявну економічну взаємодію з країною-агресором, що насправді лише дезорієнтує українське суспільство. Принцип «вдень воюємо, вночі торгуємо» є неприйнятним. З України має бути виведений весь російський бізнес і капітал: прямий і під прикриттям. Будь-яка економічна, не кажучи вже про військово-технічну, залежність від Росії має бути якнайшвидше подолана. Це допоможе також зменшити рівень корупції, яку Росія зі своїми товарами протягом майже 30 років безперешкодно експортувала до України.
3. Сформувати і реалізувати україноцентричну гуманітарну політику, що передбачатиме, з одного боку, створення непрохідної стіни для російської ідеологічної отрути, та з іншого — наповнення вітчизняного інформаційного, культурного, мистецького та іншого продукту як українською формою, так і українським змістом. Слід нарешті почати системно і переконливо говорити своєму народу правду про Росію і формувати до неї відповідне ставлення.
4. Невідкладно суттєво зменшити, а в найближчій перспективі й повністю ліквідувати вплив п’ятої колони Росії в Україні в усіх сферах суспільного життя. Це має передбачати проведення швидких і жорстких заходів, навіть попри можливу негативну реакцію Заходу.
5. Для кожної західної держави-партнера розробити і реалізувати програму забезпечення Україні безумовної підтримки і посилення міжнародної санкційної політики щодо Росії. Організація стримування і посилення тиску на Росію має стати одним із головних напрямів зовнішньої та «російської політики» України.
6. У короткостроковій перспективі забезпечити безумовне набуття Україною членства у НАТО, а у середньостроковій — у ЄС. Лише участь у цих об’єднаннях демократичних держав буде гарантією стабільного незалежного розвитку України у майбутньому.
Реалізація цих завдань можлива за умови, коли нова влада продемонструє прозорість, відповідальність і відданість принципам цивілізованого управління. Проте, і це головне, також тоді, коли реальними кроками засвідчить, що вона є владою українською.
Зберігати «канал зв’язку» з Росією?
Що є характерною ознакою іншого, західного актора, тобто «російської політики» Заходу? Як на мене, намагання всидіти на двох стільцях: політично засуджувати Росію за порушення міжнародного права, але продовжувати економічну співпрацю для отримання стабільних прибутків.
З жалем доводиться констатувати, що колективний Захід більше не є єдиний. Тріщини пролягли як всередині Євросоюзу, так і між ЄС і США. Не будемо зараз про те, чому так сталося і яка у цьому роль самої Росії. Зазначу лише, що нинішню ситуацію вона активно використовує у власних інтересах.
Додайте до цього успішну політику «скупляння» Москвою окремих представників політичних еліт європейських країн, і отримаєте доволі сумну картину загальної неспроможності Заходу на рішучий спротив російському наступу.
Окупація Криму і війна на Донбасі сприяли тому, що Захід почав прокидатися і вже дещо іншими очима дивитися на Москву. У цьому, до речі, головний прорахунок Путіна. Він вважав, що як і у випадку агресії Росії проти Грузії у 2008-му, Захід проковтне «українську пігулку» та швидко повернеться до формули «бізнес як зазвичай». Так не сталося, але і Путін не може поступитися, бо власноручно загнав себе у глухий кут.
Виникає стратегічна патова ситуація, яку комусь, колись і якось однаково доведеться вирішувати.
Та колективний Захід наразі під будь-якими приводами намагається відсунути цей неприємний момент прийняття рішень на максимально віддалену перспективу. Бо так, звісно, легше. Бездіяльність та відсутність політичної волі чинити згідно з принципами, на яких начебто базується Захід, прикриваються розумуваннями про необхідність підтримання діалогу з Росією та небажаністю провокувати її на подальші агресивні дії.
Адекватна, проте малочисельна група західних політиків, які бачать реальну загрозу з боку Росії, поки не може реально впливати на порядок денний відносин Захід-Росія, хоча і стримує сповзання місцевих угодовців до ще більш м’якшої політики. Їм, на жаль, не вдалося зупинити прийняття безсоромного і безпринципного рішення про повернення Росії до ПАРЄ. За ним стоїть навіть не гроші: «розкидавши» внесок Росії на інших учасників, фінансову ситуацію можна було б легко владнати. За цим рішенням — наївна віра у те, що Росію якимось чином ще можна змінити і тому «канал зв’язку» з нею має залишатися.
Відповіддю Кремля став безпрецедентний за жорстокістю розгін московської демонстрації 27 липня, хоча люди вимагали лише права зареєструвати усіх охочих взяти участь у місцевих муніципальних виборах.
Чи є політика відвертого умиротворення агресора банальною політичною короткозорістю, а чи очевидною нездатністю оцінити ступінь російської загрози? Моя відповідь: діють обидва фактори. А ще — вперте небажання думати на перспективу, оголошувати «національними інтересами» інтереси власного бізнесу, який за крилатим визначенням англійця Томаса Даннінга, процитованого Карлом Марксом у його «Капіталі», готовий піти на будь-який злочин, якщо рівень прибутковості сягне 300%.
Я не стверджую, що західний бізнес вчиняє злочини. Ні, він просто навчив своїх політиків не помічати злочини інших, коли йому, бізнесу, це вигідно. Так, це не кримінал. Це — моральне лиходійство і відступництво від «високих» принципів, яким вони так люблять повчати інших.
Боротьба між моральністю і збагаченням є ключовою відтоді, як з’явилися гроші та приватна власність. На превеликий жаль, мораль відступає і програє. Гроші беруть гору, хоча за аморальність політиків людство у підсумку розплачується мільйонами невинних жертв. Маємо сьогодні таку ж ситуацію. З єдиною, щоправда, відмінністю у масштабах можливих катастрофічних наслідків. Вони можуть стати фатальними для людства.
Слід, звісно, лише вітати окремі цнотливі спроби стримування Росії. Це — правильний крок. Але він не може бути першим і останнім. Здатність російського населення традиційно жити в злиднях, але почуватися «великими», роблять політику стримування у її теперішній м’якій формі непродуктивною. Пасивною позицією Росію не зміниш. Має бути змінена парадигма дій: Росію слід ставити перед жорстким вибором. І не боятися. Лише тоді можливі зміни у її поведінці.
В цьому контексті не можна не вітати висновків голландських дипломатів та військових, які прямо заявляють про те, що «…мислення росіян фундаментально відрізняється від мислення європейців. Росіяни досі мислять категоріями „сфер впливу“, в той час як європейці – „правами на самовизначення“, а також категоріями фундаментальних прав і свобод, і ці погляди є взаємовиключними. З огляду на це, можливість переконати росіян виглядає вкрай малоймовірною…» та «…важливо розуміти, що хоча РФ і є частиною європейського континенту, в той же час росіяни — інші. Поведінка росіян витікає з фундаментально іншого соціокультурного контексту…».
Правильні висновки, але де ж відповідні дії?
Натомість, як влучно оцінює відома експертка Лілія Шевцова, Захід «…побоюється посилення агресивності Росії в разі її ізоляції, …шукає нову формулу ставлення до Росії як ворожого суб’єкта, якого варто побоюватися, якого потрібно стримувати (звідси зміцнення НАТО), але якого не слід провокувати».
Можемо з сумом констатувати: сьогодні колективний Захід все ще не готовий до рішучих дій. Заради такого солодкого комфорту і спокою він продовжує пробачати Росії злочини, підриваючи основи, зокрема, і власної безпеки. Це — дуже небезпечна і короткозора політика.
І як нам жити з цим далі?
Багато хто на Заході, та, як не дивно, в Україні наївно вірить у те, що зі зміною влади в Кремлі Росія зміниться на краще, не відповідаючи, однак, на питання, коли це станеться і чому.
Поміркуймо разом: ще жоден російський правитель не йшов з посади добровільно. Або його змушували обставини непереборної сили, як Миколу ІІ, або він залишався на троні до останнього дня свого життя. Бо влада в Росії – це все: гроші, безпека, повага, ну, а абсолютна влада — це ще й безкарність.
Чи може теперішній кремлівський режим, беручи до уваги всі скоєні ним злочини як всередині Росії, так і по всьому світу, відмовитися від своїх повноважень? Ствердну відповідь може дати лише дуже далекий від реалій Росії невиліковний західний чи залежний український Putinversteher. Дуже точно описав цей стан політолог Станіслав Бельковський: «Будь-який авторитарний правитель живе у ситуації, коли неможливо ні піти, ні залишитися».
Та уявімо собі неможливе: під впливом якихось екстраординарних обставин влада у Москві все ж змінилася. Та чи змінить це щось у ситуації в Росії? Моя відповідь, навряд чи. Спробую пояснити чому. Будь-яку владу, в тому числі російську, обирає народ. У країнах Заходу це демократія, у Росії – формальність.
Кого може обрати народ, який ностальгує за Радянським Союзом та Сталіним? Тільки нового путіна з будь-яким прізвищем, байдуже яким. Важлива лише «сильна рука». Глибинна проблема Росії не в путіних, медвєдєвих чи суркових, а у самому російському суспільстві – його печерній агресивності, незмінному шовінізмі та генетично закарбованому рабстві. Як казав Черномирдін, «яку б партію не створювали в Росії – виходить КПРС», яка б влада не приходила в Кремль — вона стає тоталітарною.
Уся історія Росії – яскраве тому підтвердження. Навіть після розвалу СРСР, коли, здавалось, все може піти іншим, демократичним шляхом, Росія знову повернулася до тоталітаризму. Дехто, навіть з російських дослідників, бачить ознаки фашизації Росії. (Читай Юрія Федорова «Россия между фашизмом и распадом».)
То ж чому в разі зміни влади там щось має кардинально змінитися? Хіба «русский бунт, бессмысленный и беспощадный»?.
Цікаву думку про приреченість Росії висловив викладач Києво-Могилянської бізнес-школи Валерій Пекар. Росія, пише він, є континентальною імперією, що суттєво відрізняється від морських. Останні, на зразок Британської, можуть дозволити собі «модернізуватися самостійно, утримуючи колонії у середньовіччі. Континентальна ж імперія змушена і гальмувати модернізацію, і, тим паче, утримувати від неї колонії».
Його висновок звучить фатально: «Росія — типова континентальна імперія, якій для збереження кордонів необхідно залишатися домодерною: будь-яка спроба модернізації викличе колапс».
Об’єктивна неспроможність до модернізації посилюється цілком зрозумілим небажанням московського режиму проводити будь-які політичні зміни. Як влучно зазначає американський історик Тімоті Снайдер: «Росія… хоче зупинити час. Вона дивиться на світ і каже: окей, майбутнього не існує. Все, що зараз є, наше сьогодення — воно назавжди. Нинішні правила гри в державі та суспільстві — назавжди, Путін — назавжди…»
Дослідник називає це «політикою зворотності», тобто «постійними спробами надати політичному процесу форму циклу, при цьому корумпувати політиків, вносити сум’яття у звичні іншим культурам цінності… Сьогодні Росія всіляко намагається зміцнити своїх громадян у думці, що це нормально і добре, коли нічого не змінюється».
Чи є шанс у країни, яка не розвивається, перебуває під санкціями та ще й не бажає змінюватися, до того ж демонстративно і свідомо кидаючи виклик решті, вижити у сучасному світі? Моя відповідь негативна.
Та як цивілізованому світу діяти далі?
Концепції «діалогу», «залучення», «збереження каналу зв’язку» з Росією вже давно не працюють: усі тверезомислячі політики давно це усвідомлюють. Триматися за це значить повторити ситуацію, коли розпад СРСР застав Захід настільки зненацька, що деякі його лідери у своє щастя спочатку навіть не повірили, і в лихоманці намагались якось адекватно зреагувати. Тоді це вдалося — Борис Єльцин та його команда бачили у Заході якщо не союзника, то не противника. Сьогодні ситуація принципово інша: у Кремлі мислять категоріями помираючого СРСР — Захід або васал, або ворог. Дуже виразно глобальну небезпеку такого авантюрного мислення описує у своїй недавній статті Андрій Піонтковський.
За цих обставин до майбутнього неминучого краху Росії треба підходити тверезо, спокійно і розсудливо. До нього слід завчасно готуватися.
Для вуха теперішнього пересічного західного (і не тільки) політика такі слова звучать як відверте богохульство. «Та не можна так говорити про Росію. Це ж просто неможливо, Росія — моноліт!».
Автору цих рядків доводилося чути щось подібне від багатьох «рішучих» політиків у Європі та Америці. Причина проста: завдяки масованій пропаганді останніх десятиліть Росії вдалося нав’язати Заходу думку, що вона — неприступна фортеця. Насправді ж такою вона вже давно не є, а якщо подивитися в історію, то й ніколи не була. Просто принцип «на авось» часто щасливо спрацьовував і допомагав Москві у найдраматичніших ситуаціях.
Єдиною силою теперішньої Росії є її ядерна зброя, якою вона продовжує шантажувати світ. Але спровокувавши своїм порушенням Договору про ракети малої та середньої дальності нову гонку озброєнь, Росія підписала собі вирок: її немодернізована економіка такого нового витка просто не витримає. Свідомо чи несвідомо Росія повторює шлях, яким останні роки свого існування ішов СРСР.
Відтак для адекватного, незаангажованого та некорумпованого політика в Україні чи на Заході, який, до того ж, ще не позбавлений здатності думати стратегічно, не повинно стояти питання про те, як допомогти агонії Росії. Питання має стояти інакше: як убезпечити світ від наслідків її неминучого розпаду. Він має бути контрольованим, а кожна його стадія супроводжуватися діями хірургічної точності.
Сьогодні важко спрогнозувати, з чого цей розпад почнеться. Питання в іншому: як швидко зможе мобілізуватися мізерно невелика (поки що) справді демократична опозиція, залучивши до акцій громадянської непокори таку кількість людей, що би паралізувала Москву. Чому це важливо? Бо давно відомо: революції відбуваються у столицях.
Багато експертів сходяться на думці, що прологом до краху режиму та потенційного розвалу країни має стати втрата керованості у Москві. Саме тоді настає час «Ч» також і для «окраїн», у багатьох з яких доволі популярним вже зараз є гасло «Досить годувати Москву!». Воно було так само популярним перед розвалом СРСР. Далі ж починається ланцюгова реакція втрати керованості на місцях з наступним колапсом усієї системи.
Це дуже добре розуміють у Москві. Саме тому такими жорстокими і брутальними були дії поліції, що розганяла демонстрації у Москві цього літа. Кремль будь-якою ціною намагається задушити спроби переростання демонстрацій протесту в організований спротив режиму.
Отже, слово за людьми, які своєю фізичною чисельністю зможуть паралізувати дії силовиків. Коли на вулиці виходить натовп у 800−900 тисяч людей, у жодної поліції у жодній країні шансів немає. Можна, звісно, почати стріляти. Чим це закінчується для влади яскраво, хоч і криваво, продемонструвала Революція Гідності 2014 року.
На мою думку, проблема лише в тому, що сьогодні у Росії немає такої кількості людей, для яких гідність дорожча за рабство. 20, 30, 50 тисяч мітингувальників для Москви — це подарунок режиму, бо керовані ЗМІ (а в Росії інших просто немає) завжди змалюють їх як «предателей, отщепенцев и врагов народа», яких годує Захід.
Тому слід щонайменше посилити моніторинг та аналіз процесів, які відбуваються з режимом і навколо нього, ситуації в регіонах, але особливо в Москві. Вже тільки на основі цього можна буде з достатньо високою ймовірністю прогнозувати, коли бульйон у казані почне нарешті закипати. Хоча робити слід, звісно, і багато чого іншого.
Для цього має бути політична воля західного політикуму, так само як і необхідність пояснити своєму бізнесу помилковість його «козирного» аргументу про те, що Росія, мовляв, нам потрібна, бо це великий ринок для наших товарів.
Це дуже сумнівний аргумент, так як ті ж товари та ще в більшій кількості (порівняйте обсяги торгівлі Заходу з СРСР і пострадянськими країнами) можна буде продавати державам, які утворяться на місці теперішньої Росії. З тією лише різницею, що вони будуть неядерними, а відтак неагресивними, а за відповідного вибору з часом зможуть приєднатися до клубу демократичних країн.
Саме Захід і весь цивілізований світ стануть найбільшими бенефіціарами такого розвитку подій. Можна буде раз і назавжди поставити крапку на безпекових загрозах у північній півкулі та почати формування реально діючої глобальної системи безпеки на основі нової ролі НАТО, так як теперішня ООН зробити цього вже ніколи не зможе.
Хіба не відповідав би такий розвиток подій глибинним інтересам усіх цивілізованих країн світу?
Як Україні, так і колективному Заходу слід нарешті визначатися: залишатися у заручниках політики неадекватного Кремля чи працювати над своїм безпечним майбутнім.
Робімо вибір, поки не пізно.
Базовий інстинкт самозбереження має взяти гору над іншими, природними і набутими — звірячістю, агресивністю, жадібністю.
Тоді у нас усіх є шанс вижити.
Росія є такою лише тому, що ми дозволяємо їй такою бути.
Володимир Огризко – дипломат, міністр закордонних справ України (2007-2009).
Comments are closed.