Серед своїх найбільших гріхів мало не найбільшим моя мама вважала той, що не привила нам з братом глибинного християнського світогляду і практикування. Карала себе за те, що у сімдесятих мало займалася нашою катехизацією, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Винила себе за те, що не вела нас у горнило пристрастей забороненої віри, буцімто дбаючи про нашу примітивну суспільну безпеку. Зневажала себе за те, що – помимо найбільших свят і відвідин цвинтаря – не залучала нас до спільної щоденної молитви. Це її страждання було настільки великим, що до останніх своїх днів, вже перебуваючи у стані певної настирної забудькуватості, вона раз за разом просила сповіді, аби полегшити свою душу від цього великого гріха.
Щодо самого маминого досвіду, то вона ізмалку була причетна до надзвичайно таїнственної речі – молитви за померлих. Ще дитиною вона зрозуміла, що це найважливіше, що може зробити одна особа для інших осіб, – супроводжувати їхній курс крізь чистилище. Власне через то чистилище вона, здається, була такою переконаною католичкою. Зрештою, життя сприяло такій настанові.
Від найменших років вона тільки й бачила, як кільканадцять улюблених дорослих вислизають у смерть. Уникаючи нехотячи таким чином очевидного контакту. Вже у віці десяти років кількість живих, внесених у переднічну молитву, стала у кілька разів меншою від померлих, яких встигла запізнати і полюбити. З того всього мартиролог став фундаментом її космогонії.
Її молитви за душі у чистилищі – так вона вважала, не сподіваючись на рай найлюбіших і найчистіших, не допускаючи думки про пекло найлютішим і найскладнішим, – перетворилися на мало не півгодинний реєстр усіх, хто колись був. І в такому разі не переставав бути.
Крім того мало не щотижня, навіть у часи найбільшої скрути, я отримував розлогий список тих, за кого – дотримуючись календарного принципу – треба дати на Службу Божу. А щодо Сорокоустів, то було тих з чистилища так багато, що мама, делікатно стараючись не перевантажувати будь-кого своїми потребами, розпарцелювала книжечки з реєстрами у кілька церков. Я мусив уміти за тим стежити.
Читайте Тарас Прохасько: Всюди було щось
Цілий час говорив їй, аби так через виховання дітей не каралася. Бо нам все те теж не байдуже. І ми також по-своєму дуже заангажовані. Знаю принаймні кожного зі списку, а це вже дуже незле.
Все ж вона боялася, що я роздумую про такі важливі речі якось ризиковано. Оте питання, наскільки можна позволяти собі вилізати за межі дитячого катехизму, – часто було причиною наших емоційних суперечок. Я був за буцімто відвагу думки про рідні божественні питання. Вона – за дитинність.
Часом я розповідав їй про свою побожність. Щось таке, що вічність і безконечність – то не те саме, що ми. Що Божий космос – то незліченна кількість незнищенних елементів (духа я мав на увазі, а не просто матерії, азоту там, брому, вуглецю і так далі), які просто на якийсь час згущуються у певному людському тілі, якось там фіксуються, щось досапують, щось катапультують, а по смерті того тіла розлітаються у свою вічну незнищенність. І вже у цілком іншій послідовності, компліментарності і конфігурації згущуються у іншому тілі. Тож усе своє – не наше, а безсмертне. Ми маємо тільки певну порцію часу, щоби оце собою визнати. І на той найменший відтинок часу наважитися цим мікрокосмосом заґаздувати.
Маму такі балачки лиш запевняли у її великій поразці виховання дітей… Вже другий рік я без її проводу не забуваю про докладні реєстри усіх тих душ у чистилищі, на чий добробут ще можна впливати.
