До вісімнадцяти років я так системно навіть не намагався думати. Був замалий, аби вживати такі поняття хоча би для себе самого. Все, зрештою, видавалося природним, як шизофренія. Був доладний світ дому, родини і подібного на нас середовища-мережі.
І був химерний, агресивний, штучний у конструкціях, але щохвилинний у фраґментах дитячого життя, а тому цілком зрозумілий, світ ворожої системи, в якій, однак, проходив етапи пізнання світу, пише Тарас Прохасько на Збручі.
Про абсурд, до речі, я вперше почув із радянських пропагандистських книжок-оглядів новочасного нерадянського мистецтва. Але ні, був ще один штрих. Навчений мамою, яка від діда, якого я трошки не встиг застати, перейняла мало не побожне ставлення до словників, багато годин на тиждень читав словник іншомовних слів. Передовсім його. Радянськості, від якої застерігали мої родинні виховательки, було там, очевидно, найменше. Та й не раз натрапляв на «абсурд». Не раз, бо я тоді любив читати словник не заради остаточного запам’ятовування, а щоби попросту бути з різними такими слівцями і дефініціями ще і ще. Хоч це запам’ятав. Абсурд – позбавлене здорового глузду, нісенітниця, немилозвучність. В улюбленому останніми роками маминого життя, Варшава, 1934, – взагалі страшенно лаконічно: недоречність.
У армії нарешті абсурд проявив себе вповні. Він фонтанував, розповзався, проникав у всьому і у все. І у базових принципах, і у кожній деталі. Ціла та махінерія видавалася безглуздям. Комірчики, які треба було щовечора пришивати. Мітки розміром шістдесят на двадцять, які мали бути нанесені на кожну частину недолугого вбрання. Чоботи, які нічого не витримують. Онучі, які переносять грибок, як осінній теплий дощик. Параграфи статуту, які треба декламувати щоразу, виходячи на варту, навіть не вникаючи, що у тому стиху зашифровано. Бойова техніка, яка не їздить. Кантики на коці застеленої койки, які треба набивати за допомогою табурета і капця. Фігури стройової підготовки, цілковито не потрібні навіть у найделікатнішому бою. Десять патронів у автоматі, які видають під розпис для проведення навчальних стрільб. Тисячі дрібниць…
Читайте: Тарас Прохасько: Розчинитися вчасно
Десь через рік служби я нарешті зрозумів, що абсурд не є нісенітницею. Швидше правдивою немилозвучністю. Армійський абсурд – попросту єдиний спосіб організації сотень тисяч автономних організмів у щось, що могло би цих звірів підпорядкувати – у, знову ж абсурдному, суспільному договорові і геополітичному ескізові. Звірів, кажу без обурення і заниження, бо виявилося, що те, що втікало від абсурду організації у цілість, було доволі фізіологічним. І ще чимось таким, вивченням чого займається етологія – складна наука про складні поведінки тварин. Ну, скажімо, їжа, агресія, неформальна єрархія, холод, біль, неспроможність, хитрість. Страшні речі. Найстрашніші, але не абсурдні. Гармонійна трагічна поліфонія.
У двадцять років я знов опинився у світі, якого не вважав нісенітницею два роки тому. І от тоді почалося. Немов сліпак, який вперше у житті роздобув адекватні окуляри. Я дивився на університет, на улюблені міста, на всілякі інші способи організації масового співіснування, слухав всіляку групову риторику, і бачив, і чув, і відчував, і розумів, що абсурд – щось значно глибше, масштабніше і витонченіше, ніж кострубата совєтська армія. Він тут. Він невіддільний від принципів соціалізації.
В такому разі того мого виявленого абсурду попросту нема. Бо закони осенсовлення суспільних феноменів надзвичайно продумані. Здоровий глузд стоїть за тим, що хочеться назвати абсурдом.
І все ж – не милозвучно.
