Попри те, що ми у підлітковому віці прочитали усе доступне українською, російською і польською, що понаписував Бальзак, до певного часу еталоном романної форми був «Граф Монте-Крісто». Бальзаківські історії романами не видавалися – все було надто впізнавано і знано із довколишнього життя, якщо не зважати на історично-чужоземні декорації. Власне тоді я зрозумів, яким складним у своїй простоті є людська істота, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
І втямив, що різноманітності всьому цьому елементарному мурашникові надають саме мутації контексту. Тут Франція на початку дев’ятнадцятого століття, тут перші совєти, тут німці зі своїми методичністю і великими ідеями, тут пізні постґулагівські роки імперії нищення. Історія ж Монте-Крісто вирізнялася інтелектуалізмом. У тому сенсі, що і вона, і стратегія та тактика головного персонажа були майже математично прораховані. Не плин, а напір.
І у всій цій продуманості – як у добрій фантастиці – був один елемент, який мене малого особливо приваблював і непокоїв. Як то кажуть – хтіло би ся вірити. Яко той, хто мріяв стати біологом, екологом, етологом, не міг не врахувати обмежувального фактора всієї системи, від якого залежить вся її життєздатність. Того стовпчика, який підпирає цілий міст, яким безпечно проїжджають вантажні потяги. Мого десяти з чимось віку було замало, щоби знати таку річ із власного досвіду.
Адже весь алгебраїчний роман Дюма тримається на одній таїнственній штуці, яка робить цілу інтригу. Вона полягає у тому, що людина, особа, чоловік, парсуна може за яких п’ятнадцять років без каліцтва і пластичних операцій тварі змінитися настільки, щоби його впродовж довшого часу не впізнавали усі ті, хто був поруч давніше. Навіть якщо Мерседес щось «серцем відчувала», то все одно не була певною.
Вирісши серед старих людей і старих фотографій цих самих людей, я настільки напрактикувався бачити одних в іншому, а в іншому тих самих, що не міг повірити у аж такі метаморфози. Навіть у передсмертних масках виразно бачив їхні дитячі, потім молодечі, потім зрілі лики.
Хоча зауважив, що батьків і усіх старших завжди уявляв собі такими, які вони були якраз на той час. Молодого тата, молоду маму, малого брата, малих дітей не міг собі уявити начисто, коли бачив їх актуальними. То саме із найближчими товаришами дитинства. Але усі вони були настільки вкоріненими в усі клітини ока, зорових нервів і зорової зони мозку, що помилитися було неможливо. Зрештою, я не можу бути впевненим у тому, кого саме бачу, дивлячись у дзеркало. Підозрюю, що бачу щось таке, чого тепер не побачить жоден, коли мене побачить зблизька.
Можна, звичайно, не впізнавати тих, кого бачив побіжно. Ще й серед тлуму інших. Коли навіть знайомилися, називаючи імена і дивлячись очима в очі. Звичайно, є лиця, мов первинні ландшафти, які відбилися у тобі як перегляд з одного або супротивного боку артилерійського бінокля епохи Цайса. Відповіді на усі контрольні питання дадуть сни.
Світ снів може бути переповненим випадковими гурмами присутніх. Але їх все одно не злапаєш. Вони – скорше танок, ті ж декорації розмаїтості, без якої нема приємності. Натомість є дуже трошки тих, хто «приходить у сни» регулярно. Цікаво, що ці приходи можуть бути із величезними запізненнями. Потрібно доволі часу і протічних маревних ситуацій, щоби хтось із зовні назавжди потрапив у обмежений екіпаж.
Але коли таке станеться, нема вже жодних шансів, щоби не впізнати улюблені риси ні тут, ні там, ні ще десь, про що навіть думати лячно. Настільки, що мало чого, окрім цього льодяно-перегрітого ляку, можеш хотіти.
Читайте Тарас Прохасько: Надійна рима – в торбі на горбі
Comments are closed.