Часом ми просто всідали до автобуса і проїжджали в ньому повне коло. Тоді маршрутів було обмаль. Не штука було запам’ятати, який куди їздить. Мені подобалося спостерігати через вікна, як розгортаються концентричні кола міста. Оскільки кожен маршрут проходив через середмістя, трохи плутався найменшими вуличками, тоді вивертав на одну з історичних радіальних артерій, згодом виїжджав у одне з передмість, досягав краю міста, повертався трошки інакшою дорогою до центру і у такій самій послідовності поступового розчинення містовості добирався до протилежного краю.
Не знаю, чи робила це тета навмисно. Чи мала вона намір навчити нас з братом міста, чи навпаки хотіла, щоб цей атракціон ще і ще раз занурював у незнаний примарний світок, пише Тарас Прохасько для порталу Збруч.
В кожному разі, тоді, коли мені було п’ять років, місто здавалося неосяжним і подібним на таємничий архіпелаг, плаваючи в якому, ніколи не можеш бути впевненим, чи виходив колись на ось цьому острівці. Я вірив у можливість шульцівської вулиці крокодилів.
Крім того, ми багато ходили вуличками, звикаючи до зчитування всіляких деталей, заходячи у брами і садки. Вже пізніше я ретельно вивчав усі можливі переходи. Це видавалося наближенням до справжньої зрілості.
Читайте також: Тарас Прохасько: У сяйві ми завше…
І все ж – незважаючи на малість міста – в архіпелагу залишилося достатньо неторканих територій. І це давало надію на великий ступінь вільності. Місця для відкриттів і освоєння залишалося достатньо багато, щоби мати змогу переживати дитячу радість ще довгі часи.
Скажімо так. Почав працювати у барі в кінці парку. Тож кожного дня відбуваються шалені речі. Кожного дня проходиш через цілий той парк. В усі мікроперіоди сезонів. А тоді – вночі, через парк, у зворотньому керунку. Ніколи би такого не запізнав, якби не випадкові обставини.
І так було багато разів. Відводити дитину до школи на німецьку колонію. Різні місця роботи, куди входиш кожного дня і опиняєшся у іншій дільниці. Що вже казати про роверові маршрути і прогулянки з псом.
До теми: Тарас Прохасько: І дай жити іншим
Добре місто уміє вступати у гру. Воно здатне одночасно приховуватися і оголюватися. Воно здатне формувати, непомітно змінювати і руйнувати звички. Може бути твердо локалізованим і плинно миготливим. Цікаво, що іноді найменше можеш собі уявити або найгірше комусь переказати той фраґмент міста, який знаєш настільки повно, що знання ці тримаються не на рівні очей.
А ще ліпшими є міста, які відкривають тобі щось найсуттєвіше у собі. Але цю сутність неможливо забрати із собою. Неможливо поза ними із тих фраґментів, які в’їлися, створити уявний образ цілості.
Але все стає на свої місця, коли знову опинишся там. Хвилева розгубленість – а як, властиво, саме тут – несподівано перероджується спочатку у радість впізнання, а потім – у дивовижне відчуття, що не ти в ньому, а воно вже досить давно і надійно в тобі. Раптом стаєш лунатиком, який іде лабіринтом без жодних сумнівів від стації до стації. І виявляється, що кожен закапелок, про який навіть забув згадувати, щоби вберегти себе від власної слабості безпорадності, є таким самим рідним, як власне дитинство.
Щоправда, ця рідність має здатність маскуватися у відчутті не обов’язкового повторення, а у новизні несформульованого спогаду про самого себе. Впізнаваність і новизна, переплетені до єдності, – надійне джерело радості пізнання. Треба вміти забувати, щоби могти прожити щастя згадування.
