Загалом ця робота не набагато простіша від роботи аґента зовнішньої розвідки. Треба бути спостережливим і систематичним, бездоганно знати усі деталі території, на якій працюєш, і не тільки статичну топографію, але й динаміку людських потоків у добових, тижневих і сезонних ритмах. Треба постаратися про якнайкраще технічне забезпечення і віднаходити нові способи вдосконалення ефективності простих дій. Треба уміти комунікувати і залишатися при цьому не надто помітним. Зрештою, у цій сфері також є гірші і кращі ділянки і напрями рутинної роботи, а чуття цього може бути запорукою суттєвого кар’єрного росту у замкнутій системі.
І головне – це вміння заручитися підтримкою всесильної контори, пише Тарас Прохасько у своїй черговій авторській колонці на порталі Збруч.
Колись у них було інакше. Центрові двірники і двірнички цілком оправдано належали до периферії містової номенклатури. Всі вони за традицією не тільки російської охранки, але й усіх притомних реґіональних поліційних служб Європи так чи інакше співпрацювали з розшуком. Як свідки, спостерігачі, пойняті, інформатори. У останній період совєтчини їм, можна сказати, належало право дбання про безпеку у найранковішу пору, в ту сіру зону, коли одні вже ні, а інші ще ні, натомість ті все ще так і так. А сама робота у них була цілком лагідна.
Сміття було обмаль, порожні фляшки були цінністю, за яку двірники воювали між собою і всілякими нелегалами, сміття із квартир не викидали у якісь контейнери, а чекали, коли за графіком приїде машина-сміттярка. Золоті часи гедоністичної деградації елітного клубу творчого пролетаріату. Підлітком я знав кількох таких. У них навіть сталася якась панська хвороба, бо якось купили на маленьку компанію цілого кабана і їли його, заїдаючи дешевою горілкою, заки не покрутилося щось у суглобах. Файно потому виглядали, ледь переставляючи прямі ноги довкола осі мітли, прибираючи центральну вулицю міста. До речі, у певні періоди вони нагадували ще й художників із рішучим мазком. Нічого не могли вдіяти з порохами, тож попросту накладали на хідник два-три ряди (залежно від статури і розмаху крил) пошкрябин рідким віником.
Тепер я знову близький до цього цеху. Ми, принаймні, вітаємося, і я отримую кілька найщиріших рекомендацій, як би було добре дитині, якби так я… Знаю, що у багатьох з них, незважаючи на пізньо-зрілий вік, нема ні дітей, ні родини. Тому мене їхні поради не злостять. Зрештою, всі вони закінчуються спогадом про власне дитинство і запевненням, що ми пережили таке, що вже тепер нема про що навіть говорити. Але говорити, виявляється, треба. Бо все тут тримається на тому, щоби могти комусь щось сказати, щоби хтось щось послухав. Чудесні виходять діалоги, відповідати можна в такому разі майже будь-що, бо чужі репліки слугують лише павзою для підшуковування нових асоціацій, які треба сказати, які хтось мав би вислухати.
У теперішніх двірників і двірничок добре обладнання. Мітли, рукавички, візки для сміття, сміттєві пакети, які самі є найгіршим сміттям. І непогана платня, як і робочий графік. У них є добрі телефони, дехто постійно слухає якусь музику, виймаючи сміття із стаціонарних смітників і перекладаючи їх у свої пластикові тайстри. Тепер вже п’ють не тут, а на Ринку, – каже одна. Оди, кілько фляшок, і усьо по двісті гривень, кажу собі – нє, аби бабі лишили хоч сто грамів. Її колега, російськодумаючий дуже спокійний гальбінтелігент, подібний на дрібного радянського постачальника, запрошує бабу на сто грамів – я тобі ставлю.
А тим часом каже, що на такій-то вуличці є їхній смітник, куди роботяги бізнесмена до краю напхали будівельного сміття. Хоч то його відтинок, але він навіть не збирається то чистити і забороняє, аби котрась вибрала той шлак (так він і сказав, слідкуємо за мовою, а не за руками). Стограмова жіночка хвалиться, що тамво кєнули у смітник ще у п’ятницю вночі дві фляшки з відбитою шийкою (горлишком, насправді казала вона), і вона вже скільки днів того не забирає, всьо забирає, а то – нє. Правильно, кажуть усі, хто насрав, най і прибирає.
Пригадую собі різні речі. Як стояв після лекції у німецькій гімназії біля входу, курив, докурив, не бачив смітника і заховав недопалок у кишеню, а поруч три гімназіальні вчительки, покуривши, кинули бички на землю і розчавили їх для безпеки підошвами елеґантних мештів. Як, будучи змушений замітати листя на чернівецькій вуличці біля штабу дивізії одоробною мітлою з трьох стертих патичків, позичав у місцевого двірника розкішного березового віника, від якого хоч-не-хоч з’являвся професійний драйв. Як ранки в італійських містечках і вечори у Неаполі бурлили від радісного напруження майстерних прибирачів. І про те, що у філософській дилемі, враховуючи інстинкти, перемагає теза, що чисто не там, де не смітять, а там, де прибирають.
Знову порівнюю роботу розвідника і двірника. Все однаково. Але результат можливий тільки тоді, коли є якась ідея, що викликає запал. Мої теперішні друзі працюють старанно, але безідейно. Тому, незважаючи на те, що у нас відносно чисто, насправді є безнадійно брудно. А кілька елітних двірників і двірничок перепочивають на лавці у сквері і обговорюють шанси партій і мажоритарників, щоби вирахувати, за кого проголосувати і не помилитися. Бо, крім всього іншого, вони передовсім виборці.
