Наша старенька бабця до останніх тижнів свого життя щодня робила гімнастику, щоби розрухувати суглоби. А дзядзьо, на якому трималася вся довколохатня робота, пильнував, щоби пасок, який він затягав до спеціально пробитих додаткових дірок, ніколи не доводилося попускати через наїдження. Тета Міра, хоч і вважалася найогряднішою, любила далекі проходи і регулярно розминала кисті.
Всі вони розумілися на фізичній культурі і знали, якою необхідною частиною інтеліґентності є дбання про зручне перебування у більш-менш послушній тілесній оболонці, в якій призначено перебути земну – наразі єдину знану – форму існування, пише Тарас Прохасько у своїй черговій колонці на Збручі.
Бабця була офіцером УГА, дзядзьо до п’ятдесяти чотирьох років гарував на сибірській каторзі, тета Міра колись була у вже підпільному Пласті і кохала «українського Нурмі» – члена ОУН, що був чемпіоном з кількох видів спорту. Тетка Оксана, народжена у 1900 році, у 99-ти річному віці найбільше потерпала хіба що від порушення слуху. В неї також була своя досконала система догляду за тілом: певна дієта, водні процедури, продумана праця на городі, гірські походи по гриби майже до кінця життя.
Наш тато, який виріс на засланні, займався там боротьбою, а потім культивував різне спортування, до якого привчав нас з братом. У нас були гантелі, квартирна перекладина. З татом ми щотижня їздили на лижах підміськими лісами, зимові канікули проводили на ковзанах, він привчив нас до багатогодинних сеансів настільного тенісу, бадмінтону, біліярду, стрільби з рушниці і пістолета, за його системою ми робили вправи із гумовим джгутом, він захопив нас фехтуванням на рапірах і топірцях, бо приніс нам і рапіри, і бартки.
Дитинство ще й передбачало спорт як розвагу – луки, метання ножів і списів, різні види боксування, тривалі перекидування усім, чим можна перекидуватися на довжину дуже довгого коридору. Потім було плавання.
У ті часи було дуже легко записатися у якусь секцію, і всі кудись записувалися. Хай у більшості випадків заняття були недовгими, а кількість секцій, через які перейшов, все збільшувалася, в цьому також був певний шарм доторку до зовсім інших різновидів культури. Кожен ґатунок руханки дарує відкриття нової пластики, філософії і технології. Фізкультура – казав наш вчитель – це вам не математика, тут думати треба…
Я записався на біг і бігав кілька років.
Вилікувався від усіх дитячих слабостей. Потім вже був баскетбол, баскетбол, баскетбол і трохи тенісу. І безліч підтягань. Важливо, що всім цим ми займалися не на самоті, не з чужими, а з найближчими друзями. Справжніми інтелектуалами на той час.
Двадцять п’ять подальших років дали мені час для того, щоби вигадувати, випробовувати і практикувати власну систему культури тіла. Її головний принцип чимось нагадує чернечий метод постійної молитви. Вже давно нема окремих годин тренінгу. Натомість шукаю можливостей розрухування і тілесного навантаження, розпорошених впродовж дня у кожній годині. Головне – це пружність, легкість і ситуативна гнучкість.
Незважаючи на усі нагальні справи і необхідні роботи, які диктує кожен день (добре – зважаючи на усі нагальні справи і необхідні роботи, які диктує кожен день), винаходжу хвилини усвідомленої тілесності, щоби наповнити їх дбанням про форму.
П’ять разів підняти корпус до ніг ще у ліжку, повільно, кожне згинання розтягнути на хвилину. Коло десяти разів глибоко і різко присісти, вставши з ліжка. Ще кілька разів за день впасти і відтиснутися. Коли десь стоїш, то підніматися на пальцях ніг або легесенько опускатися, ніби пружиниш на лижах.
Знамениту книгу Станіслава Вінценза перевидали у перекладі Тараса Прохаська
У кожну вільну хвилину закручувати кисті. Перед тим, як закурити, покрутити сигарету між пальцями. Опершись до чогось, помахати випростаною ногою. Проходячи крізь двері, розперти одвірок. Сидячи на кріслі, спробувати себе підняти разом з кріслом. Де є можливість – повисіти. При найменшій нагоді – нагнутися, не згинаючи ніг. Стіну непомітно ударити зі всієї сили, різними частинами руки. Тримаючи щось – підкинути його і зловити. По сходах вибігати. Все, що згинається у тілі – згинати, коротко, але постійно. Обов’язково доводити вправу до легкого захекування. І трохи мерзнути. І їсти стільки, щоби можна було легко з’їсти стільки ж. І йти рівно і легко. Думати про ходу. Бо це – фізична культура.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.