Напередодні я пішов вранці до кіоску, щоби купити для всіх кілька пляшечок новітнього оболонівського хімічного джину з тоніком. Біля кіоску стояла горстка якоїсь ірпінської шпани. Чи приблатньонні, чи гопники, чи просто діти важких часів, зорієнтовані на кримінальні цінності і постраждалі від власних батьків і мамів. Я говорив крізь віконечко українською. Треба було говорити голосно, бо через віконечко. Завантажив пляшечки американської мірки (0,33) у таку-сяку торбу. Торба була, до речі, величенька, бо у нас тоді були такі масштаби: величезний дім письменників, розлогі ліски і парки, високі стелі у флігелях, довгі коридори між покоями, попільничкою посеред нашої кімнати, куди всі сходилися надвечір, був алюмінієвий т. зв. тазік – ванєнка, призначена у пансіонатах такого типу для вечірнього миття втомлених ніг.
Пацани дивувалися, як я так вільно і голосно говорю по-українськи, і тьотя у віконечку все розуміє, не грубить, довірливо виставляє товар ще перед тим, як отримала гроші. Ти хто такий? Я – український письменник… Не вважав себе справжнім письменником, але ж мешкав у їхньому будинку, цього досить для першого знайомства, пише Тарас Прохасько на Збручі.
Пацани запросили мене на хату, щоби познайомити з паханом. Я прийняв запрошення, бо хотів тоді поширювати сферу звучання української мови на нові і новіші кола пекла. Маліна була у поганенькій п’ятиповерхівці. Поруч з приватним сектором, хатки якого виказували перевагу над соціалістичним способом господарювання. Вступивши за двері, я уявив собі комікс, в якому зображені типові ситуації загибелі українських літераторів. Кілька блатних на нерозкладених диванах, шмаль (від слова багато залежить, шмаль – це зовсім не ґанджа, навіть не трава), дівки (одну з них, у марлевому костюмі із зеленими плямами на штанах, я вже кілька днів підгодовував винесеними з їдальні котлетками, вона казала, що їй пропонують завжди тільки випивку, поїсти – ніколи) і синьорукий-синьогрудий пахан. Я знав, що є гостем, тож подарував йому одну фляшку, але тільки йому. Цілий вислід довгої церемоніально-богемної бесіди був дуже лаконічним. Пахан цікавився, якою є тепер середньомісячна зарплата українського письменника.
Почувши мою відповідь – а це був 1997 рік, – він визнав, що задум перспективний, але йому наразі безпонтово йти в літературу.
А наступного дня ми поїхали до Києва, до Охрімовича. Андрій мав певні обов’язки на пів дня, тож залишив нас вдома. Зі своїми напоями, зі своєю зброєю. Він любив той кожен ствол: дві пневматичні рушниці й один пневматичний пістолет. Навіть така зброя, взята вранці у руки, навіть без пострілу у відчинене вікно, а просто заради віднаходження ергономічної постави на цілий день, була щаблями його гострого шляху воїна.
Замкнуті в хаті, очікуючи очікування, ми трохи посиділи у кухні, а тоді перейшли до салону. Зрозуміло, щоби постріляти. Точніше – припасуватися до того, що, вперте у плече і притиснуте до нижньої щелепи, видихає свинцевими кульками, якщо ще й палець ляже там, де слід.
Читайте: Тарас Прохасько: Фільтруй базар
Врешті переходи між кухнею й імпровізованим кімнатним тиром привели до єдиної оправданої можливості пережиття вулканічності. В одному кінці кімнати ми поставили три сірникові коробки. У протилежному зарядили кожен свій ґвер. Легенда була проста, бо проростала в кожному з нас, як найчіпкіший бур’ян. Ми – українські вояки. Пуделка – російська колона нквд: вантажівка з солдатами, командний вілліс і танкетка, насичена скорострілами. У кожного з нас – один-преодин умовний заряд, більше найближчим часом не буде. Якщо не вцілити, то не вціліти.
Ціль була далекою і дрібною. Іван, Любко і Тарас стрілили майже одночасно. Зі зброї Охрімовича. Сірники розлетілися на ніц.
До Ірпеня ми взяли таксі. Сиділи собі втомлені. Магнітофон заграв шансон. Ми мали силу зупинити водія посеред лісів. Йому треба було вимкнути свою музику. Добре, що у нас зі собою була касета Квітки Цісик. Хоч «так буває завжди» ми вже співали без фонограми.
Читайте: Тарас Прохасько: Феноменологічний етюд на полях меню
Через кілька тижнів Охрімович передав мені свою рушницю поїздом. Вона поїхала до гірської хати, щоби дім чувся безпечним, а гості мали чим причащатися.
Китайська рушниця вичерпала себе десь у 2015. Рік перед тим Андрій, ходячи зі мною щойно звільненим майданом Незалежності, сказав: отак ми виграли першу битву у новій українсько-російській війні.
