Ми вже у травні знали, що маємо іти до війська. Треба було лише якнайшвидше залагодити все в університеті, екзамени, заліки, бібліотека. Залік з аналітичної хімії ніяк не вдавалося здати, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Ми вилазили на дах хімічного корпусу, з нами були найгарніші дівчата, які намагалися якось допомогти. З-під цитадельної висоти Львів здавався суцільним парком, з якого стирчать найближчі дахи і далека панорама. Правдоподібно, ми там більше опалювалися на різкому постчорнобильському сонці.
Час від часу сходили вниз у лабораторію, стараючись врешті відповісти на завдані питання. Викладачка вкотре казала «ні», і ми знову лізли пожежною драбиною на свій сухий пляж. Врешті я не витримав і сказав їй, що вона своїми питаннями затримує мобілізаційні плани.
То ти ідеш у армію? – раптом повеселіла вона. А у які війська? Я вдавав чемного – мабуть, у хімічні. Наша галицька доцентка почала труситися зі сміху. Той сміх я радісно пам’ятаю донині.
Читайте Тарас Прохасько: Казково-генетичне українознавство
То ти підеш у Чорнобиль, – вона ніяк не могла заспокоїтися. Я казав – може так. А що? То давай залікову, ставлю зарах, це вже не має ніякого значення. Мені було прикро, що насправді все так швидко закінчується, на даху було добре. Пані підписала зарахований залік, побажала щасливої дороги і додала, що ми вже більше не побачимося, мучачи одне одного.
Вона була настільки доброю, що ощадно просльозилася і заявила: у мирний час нормальні втрати війська є два відсотки, у випадку масштабних навчань нормою є три-чотири, а у Чорнобилі вийде так-сяк на цілих десять. Де ж тобі вернутися? Впродовж кількох наступних днів я спостерігав, як викладачі інших дисциплін, знаючи про мою повістку, ставлять п’ятірки за практику, яку я фізично не мав нагоди відбути. Вони натомість не сміялися, а були дуже зосередженими.
Дякую системі, що отримав кілька днів люзу, аби поїхати додому. Дякую попередньому життю, що не мав чогось поважного за ці дні залагоджувати. З’їв ціле відерко лісової малини, прочитав цілу книжку «Острови в океані», яка стала мені поживою для згадування на наступних пів року. Поговорив з братом, заховав свої нотатки, полащився з нашими кицею і песиком, відвідав цвинтарі.
На останній вечірці були тільки найближчі друзі.
Тепло, пахучо, волого, бо кінець травня. Двері на балькон відкриті, а ми граємо на фортепіані, гітарі і ударниках, зроблених із стояка торшеру-лямпи шістдесятих – лайф іс лайф, не хочу в армію… Пили тільки найлегше у світі вино. І було легко, нічого не стримувало від молодечих пригод. Тут все залишалося таким, яке може добре без мене обійтися. Такий фундамент легкості.
Вранці пішов у перукарню, поголився на лисо, знаючи, що там будуть голити, тож ліпше випередити неприємні процедури. Вбрався у чудесний непотріб і рушив до місця збору. У поїзді, де всі пили горілку і їли печене м’ясо, не побачив жодного знайомого. Тож просто спав на верхній полиці. Коли приїхали у місто призначення, коли нас завезли газами до казарм, то зі всіх вікон нічних бараків нас зустрічали переможні вигуки – вішайся! Кілька годин не мав що робити, заки решта стригли одне одного тупими механічними машинками.
А на другий день почався кайф курсу молодого бійця.
Такого адреналіну я не відловлював навіть на міських змаганнях з юнацького регбі. Ранковий підйом, опанування онуч, туалет за чотири хвилини для цілої роти. Потім бігова прогулянка довкола яблуневого саду. І кожних кілька хвилин команда сержантів для когось із нас – упор льожа, раз, раз, раз, два.
Читайте Тарас Прохасько: Скочу перескочу, а не як би кізка не скакала
Щастя, що наші сержанти-виховники мали бзіка на самвидавівських видруках натовських протоколів підготовки. Вони щиро хотіли довести нас до стандартів зелених беретів. У тій всій тогочасній фантасмагоричній масакрі це додавало єдиного сенсу – ми будемо каліками, але за взірцем джі-ай.
Врешті все пережили без видимого каліцтва. Тільки ноги багатьом довелося різати звичайними ножицями через тимчасове невміння якісно укладати онучі. Життя було настільки наповненим, що кожного вечора – вже після кількох заходів на відбій, після писання листа додому піднятими на сорок п’ять градусів ногами – я молився, нічого не просячи для себе, лиш аби у родині, вдома все було добре.
Бог мене за це покарав. Тої осені померла наша улюблена виховниця. Тої зими ледве вижила після інфаркту найдорожча бабця. А мені – нічого.
Читайте Тарас Прохасько: Кажуть, що є тільки 77 придибашок
Comments are closed.