Кажуть, що якби поставити нові вікна, то такого шуму вдома би не було. Але я не хочу нових вікон. Бо вони не дихають. Тому цілими днями перебуваю у специфічному звуковому наповненні, породженому життям міста. Знаю, що це є пресом, який ще й забирає на себе частину мозкового потенціалу, бо хоч-не-хоч, а мозок приймає всі елементи навіть фонового шуму і безустанно їх аналізує.
Так, як кілька десятиліть тому гігієнічно-релаксовою розкішшю у місті була можливість душу у будь-який момент доби, так тепер такою розкішшю може бути трохи тиші. Щоправда, невротичні люди нашої доби, попри те, що потерпають від надмірної гучності, часто цієї тиші бояться. Тиша прирікає на безпосередню зустріч із самим собою, і саме це може бути дуже страшним. Власне тому таким популярним способом уникнення гаму є занурення у ще гучніші звуки, які, однак, є вибрані власноруч і відбуваються тільки для тебе. Зрештою, слухати свою музику — це вже півкроку від какофонії, але і два кроки назад від фізіологічної тиші, пише Тарас Прохасько на порталі “Збруч”.
Проте є ще одна закономірність. Ідеальною тишею є така, яка вряди-годи сигналізує про себе якимись позивними, котрі доказують, що світ не зупинився, що диханє (так гуцули називають усіляку живу істоту) дише.
Я би не здивувався, якби довідався про когось, хто спить удень, а живе уночі якраз тому, аби слухати звуки тиші. Бо тільки вночі у наших містах спадає рівень непотребних децибелів, у яких нема ніякого цікавого сюжету. Тільки ночами – зимовими, коли вікна щільно закриті і позатикані, і літніми, коли все навпаки нароспаш, – зникає та звукова містова вібрація, яка подібна на роботу стоматологічного свердла. Можна почути гучне диханє. Для когось воно може обмежитися тільки всепереможною піснею комара.
Але буває інакше. Раптом чуєш, незважаючи на вічно підсвітлену темряву, як довкола тихо і гучно. Спочатку невідступно кричать соловейки і жаби. Потім пугикають якісь сови і козлодої. Тріщить дахова бляха, що коцюрбиться від нічної прохолоди після денного нагріття. Ще не світає, а вже будиться інше галасливе птаство. І тільки вночі дуже добре чути, як десь далеко проїжджають поїзди.
Колись я жив на віллі поруч із кінською стайнею. При відкритих вікнах тяжко було заснути від того, як храплять уві сні коні. А коли жив на піддашші у середмісті, то іноді ставало лячно від того, як виразно чути тиху розмову про плани на найближчі дні двох головних міських бандитів. Одного разу майже абсолютна тиша нічного дому, в якому я був сам, прогримотіла джазовим фортепіанним переходом – це сусідський кіт зліз виноградом на балкон і, зайшовши у відчинені двері, вискочив на відкриту клавіатуру фортепіано з відкритою декою.
Добре, коли тишу підсилює щось стихійне – ріка, озеро, море, вітер у верхів’ях дерев. Цікаво, коли скрипить старий паркет, навіть тоді, коли не йдеш по дощинках. Безпечно-тривожно, коли не чути нічого, крім самозаспокійливого гавкоту різноголосих і різнохарактерних псів.
Найбільшу тишу я переживав, вискакуючи з тридцятиградусного морозу панцерника, щоб пересвідчитися, що десь є ще хоч якийсь звук. І тоді тихенько кричали від студеного болю мільйони маленьких зір за межею беззвучного неба.
Якщо головною мотивацією усіх вчинків дійсно є страх, то тиша потрібна хоча би тому, щоби озвучити той ґатунок страху, який притаманний тобі. Щоби уточнити мотивацію.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.