Серед багатьох виразних і невловимих речей, які мене захоплюють у книжці Маркіяна про Антарктиду, одна є дуже несподіваною. Вона якось особливо відриває перспективу того, як з часом міняється семіотична схема внутрішньо-поколіннєвого порозуміння. Тобто, зміна – така, яка на перший погляд вкладається у грубих десять секунд стометрівки, які панують вже кілька десятиліть – знакових мікрозмін, які здатні породити цілком незрозумілий ланцюг чи вир асоціативних переходів. Тепер мені йдеться про часте згадування страшенно важливих для його покоління фільмів, які власне і стали частиною їхньої знакової системи, але були або зовсім не продивлені мною, або переглянуті зовсім не так. Тому, говорячи про те, що відбувається з українською нацією у цей період і момент, я повинен усвідомлювати, що наступні покоління означують все трохи інакше. Бо воно для них дещо інше означає, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Якщо говорити про них, то важливим є те, що нічого іншого, крім України, вони не знали, тож Україна є константою, даністю зі всіма своїми красотами і паскудствами. Максимум, що вони можуть натурально вмонтувати у себе з попередньої історії – це травми недолугості батьків (тобто мене) спочатку від життя у пізній совєтській росії (а це дійсно так у всіх сенсах), потому у новій реальності омріяної країни. Попередні досвіди, на яких, відповідно, виріс я і всі інші ми, не мали шансу перетворитися у знакову систему.
Щодо Антарктиди, наприклад, то з початком російської війни я переживав – виходячи зі своїх знань про російців – аби вони своїми кількома антарктичними станціями не розпочали багатовекторний рейд на єдину українську. До того ж, символічно подаровану британцями. Або зворотна фантазія початку березня: у випадку загрози Києву українці в Антарктиді мали би тихо ліквідувати усі російські станції, взяти полонених, а у звільнених приміщеннях поселити наш уряд.
Читайте Тарас Прохасько: Одна рушниця
Ось така дистанція поколінь. Я не знав, що Антарктида – край без пімсти. Тим більше, що крім нас з рускіми там ще ціла світова співдружність. Яка хоч і вперше за новітні часи поставила на Україну, але не настільки, аби робити безчинства на мирному континенті.
Але про фільми. Про семіотику. Мені, як би той сказав, як представникові давнішого покоління, зрозумілішим є Тарантіно-ровесник. І серед усего тарантіна особливо значущим є постать-знак містера Вульфа. Того, який вирішував усі проблеми.
Проблема, як пам’ятає моє покоління, була серйозною. Невдалі гангстери, труп, все залите і заплямлене. А передовсім – паніка, невідомість, відтак нормальна втрата дієздатності, умової і акційної. Тоді приїхав містер Вульф, який вирішує всі проблеми. Виявилося, що проблеми існують власне для того, щоби їх вирішувати. А саме: якщо щось забабране, то все потрібно відмити. От і все.
Високий професіоналізм Вульфа полягав тільки у тому, щоби зберігати спокій, пильнувати за таймінгом, сказати найпростіші речі про воду, шмати і порошок… Перед тим випивши саме такої кави, яка смакує найбільше. Спокійна впевненість Вульфа не передбачає жодних прогнозів і перспектив. Але тепер треба зробити таке. Далі буде видно.
Читайте Тарас Прохасько: Фільтруй базар
Суперефективність і відносність такого підходу спостерігав колись впродовж трьох місяців лютої зими. За їдальнею була котельня. А за котельнею, відразу під стіною, смітники з харчовими відходами, які потім відвозили на свинарник. Часу було вдосталь, щоби голуби, летючі щурі, вдосталь наїлися. Незважаючи на морози, їм було добре. Хоч хотілося більшого тепла. І воно зненацька з’являлося.
Кожного дня у тій самій годині з котельні через спеціальну трубу випускали пару. Ситі змерзлі голуби підступали щораз ближче до гарячого туману. Поступово звикаючи, мов у лазні, до жару, вони кайфували, набираючись такого жаданого тепла. А через певний час – щодня той сам – пару переставали із котельні випускати. Голуби – оскільки то пара – сиділи цілком мокрі. І дуже нагріті. Через кільканадцять хвилин їх мокре пір’я вкривалося ледом. Були подібними на насуплених лицарів у зимних латах.
Ніколи не могли вичислити, коли насолода обірветься. Як собі потім давали раду, я не знаю. В кожному разі у тому місці замерзлих птахів не бачив. А на другий день – ніби нігди ніц – все повторювалося згідно з розкладом. Їхній містер Вульф знову пропонував погрітися.
Comments are closed.