Якби звести ціле життя до кількох шкіців у той момент, коли ці шкіци вирисовуються, то міг би сказати про себе таке: впродовж багатьох років, кладучи дитину спати, співаю колискову. Наступне лаконічне: співаю тільки одну пісню, яку дитина сама вибрала і утвердила. Третє – співаю вдумливо і досить добре, пише Тарас Прохасько у своїй колонці на Збручі.
Пробував усіляке співати. Коли дитя було маленьким, то сприймало весь мій тужливий репертуар, засинало як стій. Ой зелена ліщинонько, скажи мені правду, мій любий козаче, я бачив, як вітер березу зломив, там де Ятрань круто в’ється…. Правду кажучи, всі ці пісеньки – окрім ліщиноньки – мені самому співали за колискову.
Але дитині врешті стало досить тої одної, де безконечно, що би ся не стало у попередньому епізоді, пастирії клячуть, віл труситься, а осел пасеться. Тим паче, що Бога бачать у плоті. А це дуже моцне враження.
Так сталося, що більше ніякої співанки на ніч йому не треба. Ні зимою, ні літом, ні ніколи. І щоразу, дуже незле співаючи тую коляду навіть у невідповідний час, я встигаю подумати про те, що співаю. Найбільше думаю про старенького Йосифа. Врешті-решт він заполонив усі мої міркування і відчування, які обертаються довкола Різдва хоч би й у травні чи червні. Йосиф, як би сказали англосакси, – мій герой.
Добре, дуже добре походити від Отця і Святого Духа. Ще ліпше це знати і усвідомлювати. З цим бути і на це напирати. Але зовсім несогірше мати тата Йосифа. Того, що спочатку колише дитятко, того, що ще перед тим усе зрозумів і прийняв, того, що не утік від цілої навали незрозумілих речей. Того старенького, який у свою тридцятку захистив молоденьку жінку з дивною дитиною, ставши їм опорою. І ніколи, ніколи-ніколи не засумнівався у правдивості, унікальності, жорстокості, безпорадності, щирості свого батьківства. Не тільки через послух і довіру, але й через довіру і любов.
Велико бути татом, який знає, що все, що він робить, не має ніякого значення, виходячи із таїни призначення. Велико бути татом, який робить свої щоденні речі стосовно дитини, знаючи, що у ті моменти жодні великі призначення не матимуть жодної сили, якщо він не поколише дитятко от тепер.
Тато є татом. Якою би масштабною не була задумана ідея майбутнього, вона може завалитися, якщо з маленьким хлопчиком щось станеться. Щось таке, чого ти, старенький, не допильнував. І прикро тобі буде, коли не навчиш малого примітивних речей: як вітатися, як прощатися, як бажати усього доброго, як бути привітним, але не боязким і послужливим.
І так важливо бути переконаним, що без переданого теслярського досвіду, без досвіду спільної умілої праці оця дивовижна дитина попросту пропаде. Ти ж того не хочеш. Ти нічого не сподіваєшся від своєї дитини. Ти не дуже петраєш, що йому там поза тобою уготовано. Але знаєш, що хочеш бути ангелом-охоронцем. Тож мусиш якимось чином навчити того, що принаймні тебе тримало такий довгий і складний час.
Йосифові вдалося. Ісус про нього не надто згадував, коли вже дійшло до найважливішого, але що ж би з нього було, що би могло бути з того сина Божого, якби не тато Йосиф.
Тож він колише дитятко, закинене волею Божою у цей небезпечний світ, в якому важко без колисанки.
Comments are closed.