Коли був дитиною, десь у молодших класах, мені здавалося, що головний чар Святвечора полягає у таємничості. Тоді мені здавалося, що лише окремі люди із певної обмеженої мережі знають про те, що Різдво є насправді. І тому його мусять відсвяткувати. У тому, що свято не може обійтися без святкової їжі, дитина не сумнівається.
Тільки цього разу на вечерю робиться все значно ретельніше. Бо треба їсти не те, що тобі мило, а таке, яке смакує чи Богові, чи принаймні святій родині. Мене тішило, що Бог, який переважно уникає прямих вказівок, що тепер робити, цього дня полегшив міркування і уяву людей і подав чітку карту страв, пише Тарас Прохасько для порталу Збруч.
Я був здивований, коли перші рази спробував кутю в інших домах. І вона була іншою, ніж у нашому. Тоді вперше серйозно подумав про імовірність всяких єресей, протестантизмів і конфесій. Якщо навіть у обов’язковій Божій рецептурі цілком порядні люди допускають більші чи менші відступи, то що вже казати про речі не настільки намацальні і прораховані.
Читайте Тарас Прохасько: Як спала, Марічко?
Бо святу вечерю я уявляв собі як попереднє дуже зрозуміле замовлення. На випадок того, що хтось Їх знову кудись не впустить, і Вони попросяться на ніч до нас. І тут буде саме те, чого Бог дуже виразно хоче. Такий частунок, якого Вони би хотіли.
Тож вечеря уявлялася мені певним очікуванням. Готовністю прийняти. Маленьким підстраховком Пантократора у його сповненій ризику земній мандрівці серед людей.
Однак те, що Вони жодного разу не прийшли тілесно до нас, зовсім не породжувало смутку чи розчарування. Навпаки. Це означало, що все добре. Що мережа не дірява. Що хтось вже впустив. Хтось прийняв. І тепер Йосип з Марією (цікаво, що я тоді вимовляв собі їхні імена власне в такій послідовності: мабуть, спрацювала модель дитячого досвіду, коли чоловік, тато має дбати про безпеку і залагоджувати різні такі моменти) спокійненько їдять пироги, борщ, рибу, фасолю, кутю, запиваючи узваром з особливими сливками, десь зовсім недалеко. Під першою і наступними зірками, при трисвічнику, писаному трьома кольорами. Зеленим, жовтим, коричневим.
Атмосфера підпілля посилювала дитячі відчуття до константи абсолюту. У своїм цим захопленні я зовсім не думав про те, що вогники свічок через велике заслонене вікно кімнати, що виходить на головну вулицю міста, при виключеному в тій кімнаті електричному освітленні кричать про розголошену таємницю, якщо дивитися на вікно з вулиці.
У підлітковому віці думав вже про інше. Думав, наскільки філігранним був сценарій останніх годин ще ненародженого плода, Того, який все знає, що Його у матері не прийняли у якомусь палаці або ще в якомусь пристойному закладі. Що було би з нами, якби не стайня. Якими були би наші вертепи, коляди, наші вечері і наші доми, в яких приготовлені очікування на всякий випадок.
Тільки один раз у житті я не робив тої вечері, яка би Їм пасувала.
Не було з чого, не було як, не було з ким. Нє, тут я злукавив. З ким було. Бо мій водій, хоч і неосвічений мусульманин, але був поруч. І був готовим до всього. І я йому все розказав. Він опинився у мережі.
Але було дуже холодно і порожньо навколо. Чорно-біле велике поле. Замерзлий панцерник, в якого добрий господар навіть пса не зажене. Замерзлі галети. Трохи чефіру. Три цигарки без фільтру на двох і ще п’ять діб. Щоправда, на одній із радіостанцій можна було вловити радіо Люксембург. Щоправда, вони живуть в іншому часовому вимірі і на початку січня так само нічого не згадують про народження от-от, як і всі невтаємничені.
Читайте Тарас Прохасько: Сюжет для домашнього відео
Я дуже сподівався, що стан світу кращий, ніж майже дві тисячі років тому. Правдоподібно ми – на щастя – цього вечора не станемо в пригоді. Але – так я сказав своєму єдиному мусульманинові – якби так хтось постукав у замерзлу броню, якби не знати звідки взялися підозрілі чоловік і жінка, то, незважаючи на заборону режимності нашого безглуздого об’єкту, ми їх впустимо всередину. Не питаючи пароля, відклавши автомати. Врешті, у нас ще є галети, чефір і сигарети. А накрити Їх можна надувними рятувальними жилетами. Воду для породіллі можна розтопити власними тілами зі снігу.
