Попри те, що мене змалку навчили, що українці не є ні гіршими, ні кращими від інших племен світу, але вони є і мусять бути, незважаючи на усі кари і спокуси, попри те, що я від народження жив серед українців і знав усі їхні величні і ниці властивості, я не можу забути особливого піднесення, коли у шістнадцять років отримував свій перший радянський паспорт і тоді, коли можна було робити дорослий вибір стосовно усіх паспортних даних, дочекався таки тої п’ятої графи, в котрій ішлося про національність, і продиктував дещо схвильованим голосом – українець. Пише Тарас Прохасько для порталу Збруч.
Перед тим багато читав про індіанців. Найближчим був Сат-Ок, чия мама була полькою. Заворожувала мене історія про ініціацію. У пізніші індіанські часи від цього випробування, цієї посвяти можна було відмовитися. Кари вигнання за таке не передбачалося. Але мене розпікала думка про те, як можна було би далі жити серед індіанців, знаючи, що ще підлітком ти зробив хибний вибір.
Тож я з певністю ступив у чітку видову ознаку. Вона відкривала перспективу великого кайфу вірного залучення. А також цілу панораму труднощів вічної війни – від ненависті зневаги до ненависті знищення.
Читайте також: Тарас Прохасько: Хащі вздовж колії
Моє дорослішання впевненості виявлялося у розмовах з мамою (вона на той час була химерним покручем гіпернаціонального виховання в дитинстві і радянського українства постсталінських часів). Розповідаючи про тих чи інших родичів, знайомих і видатних, яких закатували совєти, мама завжди наївно питала саму себе – але чого, за що, що вони зробили протизаконного. Мої ж підліткові аргументи були такими: по-перше, совєти – це русскі, по-друге, ті всі забиті були українцями, по-третє, русскі не можуть не вбивати тих, хто живе уявою про якусь Україну.
Незважаючи на домінанту російського (радянського на той час) шовінізму, мене вже тоді мало цікавили їхні погляди на світоустрій. Його я добре знав і з приватних протистоянь, і з офіційних документів, і з усього іншого (скажімо, з такого приватно-офіційного гібриду, як шкільна програма).
До теми: Тарас Прохасько: Насправді – інтервали між тонами
Мене ж цікавили індіанці. Як вони тримаються, що збираються робити зі собою далі. Мене цікавили ті, хто пройшов ініціацію. Сернам нема чого нарікати на Божий план щодо вовків. Сернам треба бути спритними і плідними. І дотримуватися несиметричної тактики.
Не зможу ніколи забути – але без жодної кривди чи упоминання – скільки нас було наприкінці вісімдесятих. Який димедрольний стан був у нашій найукраїнськішій провінції. Як нас чмирили у Києві за умовних дідів, які стріляли у спину умовним дідам після умовної перемоги в умовній вітчизняній війні.
І власне десь тоді мене вразила одна виказана думка когось, кого я не можу згадати. Той казав, що найбільшим дивом є не те, що був собі богочоловік Христос, – а те, що через сто років його послідовників стало у тисячі разів більше, а через чотириста його слова запанували, а ще через якийсь час велика частина світу не мислить себе без того вчення, і через дві тисячі років ця інституція все ще існує і розвивається.
Читайте: Тарас Прохасько: Безконечно мале помножене на безконечно велике дає…
Тоді я повірив, що так може бути з сесею Україною і її українцями. І вірив у концентричні кола цілий час. Коли не зауважив, що вже є Україна. Коли соромився того, що робить українське державотворення. Коли дивився на те, якими підростали нові діти. Коли ненавидів негарних нещасних громадян, котрі далі трималися невільничого захвату перед втраченою імперією. Коли виявлявся єдиним україномовним у всіляких центрах прийняття рішень або цехах творення громадянської опінії. І навіть тоді, коли зникла та індіанська графа у паспорті, і раптово виявилося, що українського народу вже нема, а росте, і множиться, і діє народ України.
Розв’язання цієї проблеми ще попереду. І це добре, бо є щось недороблене, тобто є майбутнє. Лиш би триматися базового генетичного коду, який найкраще виявляється на цій вічно нищеній землі – вольниця і співтворчість.
Comments are closed.