Я за те, щоб з культурного простору не викидали жодних речей, які там присутні.
Булгаков, Цой та Висоцький – це частина російської культури, що не обов’язково означає «русский мир». Вони часто перетинаються, накладаються, але насправді все залежить від того, хто і як це сприймає, пише Тарас Прохасько у своєму блозі на НВ.
Так чи інакше, російська культура та історія є частиною світової. І якщо сприймати це саме так, то ніякої диверсії, яку несе в собі «русский мир», ця культура не несе. Якщо ж це все обожнювати, робити з того культ і таким чином заперечувати існування близьких нам українських чи інших культурних феноменів, то так, – тоді це все цілком може бути частиною пропагандистської хвилі.
Я не думаю, що культура, російська чи інша, може нести в собі певну небезпеку. Зрештою, знати російське – це не перебувати в «русском мире». Так само ми можемо перебувати і в будь-якому іншому, просто російська культура нам ближча, тобто більше на нас впливає.
До теми: Тарас Прохасько: Як си постелиш…
Я розумію, що коли про Булгакова чи Висоцького говорять як про представників «руского мира», то мають на увазі таку собі духовну окупацію. У такому випадку мені здається, що це краще усвідомлювати, а не сторонитись. Це все одно, що заборонити дітям знати, що таке сірники. Замість того щоб довго пояснювати їх сутність, дітям краще дати можливість самостійно збагнути, що грати з сірниками – це небезпечно.
Так і тут – забороняти неможливо. Важливо пояснювати вплив цих авторів на російську та іншу культури в контексті. Більшість людей цього не розуміють: вони або бояться, або роблять з тої культури культ.
Ситуація з цими авторами – це питання часу. Більшість якихось там нобелівських лауреатів, в тому числі й з літератури, зараз нікому не цікаві. Те ж саме буде з Висоцьким та Булгаковим. Вони перестануть бути якимись подразниками. І так, зрештою, й має сприйматись культура. Час зітре в тому числі й корисні для пізнання речі, які є в тому ж Цої та Висоцькому. Їх просто не збагнуть.
Читайте також: Тарас Прохасько: Що в тебе?
Булгаков як автор мене не захоплює. Я визнаю, що він майстерний, в нього є багато ідей. І хоч Юрко Винничук пояснив, що всі його ідеї вторинні та переписані, – це не має такого великого значення. І насамперед тому, що його роман «Майстер і Маргарита» був доступний у Радянському Союзі. Адже на початках у Булгакова теж по-різному складалось. У кожному разі в моєму дитинстві ця книжка завжди була напівдоступною. І нехай ті речі, які у цьому романі промовив Булгаков, на космічному рівні є вторинними, вони важливі – бо на той час доступу до подібного не було. Цей роман зіграв свою важливу роль.
Те ж саме і з Висоцьким. Він був важливим і улюбленим, хоч і визнаним зверху. Гра з дисидентами притаманна кожному режимові. У Радянському Союзі це був Висоцький, у Болгарії – Богомил Райнов. Кожен режим має людей, яким дозволяє говорити трохи більше. І зневажати їх через це я вважаю недоречним.
Недоречно говорити, що Висоцький нічим не кращий від французького шансоньє. Зрештою, останніх тоді було нереально послухати, та і мови ніхто не знав. І, нарешті, всі ті іноземці не говорили езоповою мовою про ситуацію, яка була на тих теренах актуальною. Зрештою, Висоцький ніколи не ішов проти якогось морального кодексу. Його неможливо звинувачувати – він тільки говорив про порядність. Вся його творчість про це.
Читайте також: Тарас Прохасько: П’ята стихія
До цих авторів треба ставитись так, як до культурних феноменів. Візьмімо того ж Сократа – зараз він абсолютно нецікавий. Це все давно минулось, та все ж про праці Сократа важливо пам’ятати – він говорив про позачасові речі.
Культура – це така величезна піскова гора, що складається з мільйонів крупинок. Здавалося б, окремо вони не мають особливого значення. Втім, саме перебуваючи разом, ці крупинки створюють загальне культурне сприйняття. Викидати щось з цієї гори – небезпечно. Це буде, як кажуть рятувальники, ситуація третього ступеня лавинонебезпечності.
Я за те, щоб з культурного простору не викидали жодних речей, які там присутні. А тим більше тих, в тіні часу яких ми досі живемо. Адже хоч ми це і заперечуємо, але той час ще тут. І щоб його збагнути, ми не можемо нічого відкидати.
На днях я перечитував книжку «Відвага і страх» Олі Гнатюк. Там про різних українських і не лише єврейських культурних діячів, які проживали у Львові у часи Другої світової війни. І якщо так подивитись, то ці митці, які тоді були авторитетами, зробили купу моральних переступів. І дуже легко сказати тепер – все, ми більше ніколи не будемо це читати. Ми закреслюємо Кирила Студинського чи ще когось, бо він поводився не цілком гідно по нашим сьогоднішнім міркам.
Якщо ми будемо так робити, то просто вб’ємо уявлення про той світ, естафету якого вже перейняли. Не треба підходити до оцінок минулого, виходячи з теперішніх уявлень та знань того, що правильно, а що ні. В той час люди робили те, що могли, і так, як могли. Все було – геройства, злочини, щоденна робота. Та тоді були зовсім інші часи, обставини та звички. Це тепер ми вважаємо, що все те було неправильним. У культурі ж нема такого.
