І врешті я зрозумів найголовніше. Коли він каже, що будемо грати за моїми правилами, то це і є тим, що називається гратися. Тобто це є справжньою, чистою грою, яка є порядком у самій собі. І коли п’ятирічна дитина спроможна бути не споживачем моїх уявлень про корисність тої чи іншої гри, а виявляє достатньо творчої свободи, щоби впорядкувати свій справжній нереальний світ гри, то я вже можу почувати себе звитяжцем, який нічого не затоптав.
І від мого вибору – як себе далі поводити природно – залежить те, що я хочу пояснити дитині про устрій світу і загадку людської душі. Безконтактне м’яке єдиноборство заради коекзистенції, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Спочатку я думав про іграшкову аскезу. Навіщо мати пластиковий молоток, якщо є залізний. Навіщо мати штучну кицю, якщо поруч живуть живі. Мене нервувало те, що весь дім може перетворитися на житло всіляких забавок до того моменту, коли усвідомив, що сенс полягає у вибудовуванні дитячого контакту – від тактильного до феноменологічного – із кожним іншим об’єктом.
Якась моя глибока мана вимагає чистих поверхонь. Все забирати у відповідні сховки, нічого зайвого ні на столах, ні на підлозі. Дитина цього не робить. Тепер я живу у постійній присутності і його речового космосу. Най буде, що експансія. Але ж чи не цього підсвідомо в одних випадках і прораховано у інших ми хочемо, отримуючи дітей.
Читайте Тарас Прохасько: Тема висвітлена не повністю
Моє завдання – побачити сродні властивості і підсунути різці, гиблики, пильники, шміргель, глянц-папір у вигляді слів, інтонацій, рухів, доторків, відкриттів і забавок, щоби його потік був сильнішим від мого. Аби моя течія була лише повноводною притокою, а не іригаційною системою.
Ще двадцять п’ять років тому, коли старші діти були малими дітьми, якось міг собі уявити їхнє майбутнє, до якого, здавалося, варто підпровадити. Тепер уже ні. Бачу тільки властивості, які не знати як можуть випростуватися у не знати якому майбутньому. Попри те, що я ліплю йому горельєф потрактування феноменів, згоджуюся з тим, що насправді я є гостем у його часі, а не він живе у моєму. Добре, що у нього вже є здатність до самоіронії. До великої гри, перебіг і сенс якої полягає у ній самій.
Встаючи посеред ночі, щоби випити один ковток води, іду через кімнату, яку ще ми з братом називали у ранньому нашому дитинстві забавною (галицька традиція надання імен різним покоям одного помешкання). Останнім часом я її по своєму позакладав книжками. Дитина це приймає як даність. Але понадавала свого.
На усіх поличках, поруч з книжками, розставлені його фігурки і деталі. Довгі ряди – це я бачу особливо добре вночі – перебувають у дивовижному ладі його асоціацій і логіки, вириваючи ці побудови із хаосу. На підлозі лежать (чи стоять) різні кулі, перетворюючи цілий дім і мій нічний перехід у науку про ймовірність і випадковість. Поруч із стежкою – боксерська груша на стоякові. Біля неї дитяча ванночка, наповнена яблуками. Зі шаф звисають лєґранди (так він каже, і я йому вірю).
Заглядаю до спальні старенької безпомічної мами. Чомусь саме біля неї зосереджені всілякі ігрові музичні інструменти – фортепіанко, ксилофон, свистки, труби, кастаньєти. Перед дверима лазнички звисає гойданка на шнурах. Добредаю до кухні. Ковток води. Так, щоби не напиватися, а лише змочити стому, висушену заліпленими на зиму вікнами (здається, так правильно казати про те, що стосується ротової порожнини і стоматології).
Читайте Тарас Прохасько: Сюжет для домашнього відео
Змоченим ротом в кожному разі добре зробити ще одну штуку. У кухні лежить коротка трубка. Така собі духова рушниця. Є три стріли. Це якийсь портал. Межа наших хотінь. Я мріяв про те, щоби дитина опанувала цю зброю. Він навчився випускати стрілу особливим швидким видихом, але цілковито збайдужів до ціляння. Тому це роблю я. Раз, два, три…Три стріли випущені звуком «гу» тримаються на шибі. Годинник показує четверту. Боже! Дякую за безмір часу до сьомої тридцять. Ще можна поспати, заки почнеться ранкове дзю-до. Без чого життя не було би таким файним.
Перші три роки його життя знайомі ще постійно питалися, намагаючись якось порятувати, – а ти що, далі бавишся? Так. Бавлюся. І ця забава стає щораз цікавішою.
