Останнім часом у мами, яка все більше заглиблюється у реалії свого дитинства, з’явився такий домінантний мотив, що вона шкодує свого тата, мого діда, через те, що він так багато і ретельно вчився, натомість так мало працював за фахом. І то дійсно так було. Зрозуміло, що вона намагається мене втягнути у співпереживання.
Зрозуміло, що я не можу уникнути власних роздумів на цю тему, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Однак мене переймає не те, що цей чоловік був моїм дідом, а те, як тато моєї мами адаптувався до життя у небезпечному двадцятому столітті. Яке аж тепер – за моїми власними спогадами про відчуття духу часу – реально витіснило принципи попереднього століття. Тобто аж у двадцять першому століття двадцяте стало фундаментом, на якому тримається наш актуальний досвід.
І коли з точки зору дев’ятнадцятого століття його життя можна вважати у певному сенсі змарнованим, то – оцінюючи з досвіду двадцятого – воно було дуже вдалим. І таким, яке приклалося до утвердження актуальної парадигми масового відтворення нестандартного життя.
Син священника, який походив із заможних селян і, не маючи жодного потягу до господарки, насилу виборов право на науку. Натомість одружився із попівною з давнього шляхетського роду.
Дідо мав старшого брата і кількох сестер. Дитинство провів на різних парафіях батька. Врешті батько усунувся – втікаючи від державних переслідувань, поїхав на місіонерську роботу до Америки. Наступного разу вони зустрілися, коли дідові було сорок три роки і його тато приїхав з коротким візитом.
Десятиліття, коли батька не було, зробили дідову біографію. Він вчився у кількох ґімназіях – від Коломиї до Перемишля. Після того поїхав студіювати техніку аж на захід Німеччини. Після року студій був закликаний на велику війну.
Вчився у капральській школі. Під час відпустки заприязнився у Талєргофі з військовою лікаркою, з мамою якої зналася його мама. Довго слали одне одному картки. Воював на італійському фронті. Кудись стріляв, когось витягнув зі смертельної ситуації. Потрапив у полон, звідки вернувся за нансенівським паспортом через два роки.
Тим часом улюблений старший брат пройшов весь шлях січових стрільців і врешті загинув як офіцер УГА на Поділлі. Лікарка-товаришка стала українською офіцеркою. Відразу після війни вони обоє студіювали у Відні. Там через кілька років одружилися, там народилася дитина.
Сім’я вже повернулася додому, а дідо ще педантично продовжував студії, ніяк не можучи спинитися. Врешті всі зустрілися у бабиному рідному місті. Дідо ледве знаходив роботу – інженерив на електростанції, викладав у професійній школі. Велика родина бабці будувала каменицю, і його знання пригодилися.
У 1938 приїхав батько. Побачив, що все добре. Через рік почалася інша війна. А у сороковому несподівано народилася друга донька, моя мама. І дідові, і бабці було по сорок п’ять. У 1941-му дідо бачив своїх розстріляних друзів у пивницях НКВД. Тоді ж прийняв запрошення очолити міську електрівню. Це було тим, на що він учився. Про колаборацію він не подумав.
Невдовзі зникло кілька співробітників-євреїв. Ще за рік померла старша донька. У 1944-му він думав про еміграцію, але дружина не захотіла залишатися без свого місця. До червоної армії його не забрали через вік і стан здоров’я.
Натомість з’явився персональний енкаведист, який мав розібратися у важкості злочину співпраці з окупантами. Тоді ж гарнізонні захопили каменицю, скинувши усіх власників у одне помешкання. Дідо чекав на вивезення, боячись передовсім за маленьку хворобливу дитину. Якось минало, і вони впали на дно. Поїхали на кілька років у інше містечко. Бабця була дуже потрібною лікаркою і забезпечувала виживання своєї сім’ї. Дідо намагався не світитися.
І тоді знову виникла тема батька. Сімейний енкаведист виринув у Львові, де жили дідові сестри, і почав з’ясовувати, хто їм автор однієї антирадянської книги, виданої у Сполучених Штатах якийсь час тому.
Тінь батька справила на усіх дітей паралізуючий ефект. Вони ніколи не опинилися в ситуації, коли треба було відрікатися чи ганьбити, але поведінка усіх означувалася страхом, що врешті можуть докопатися (думаю, що там усе було ясно, і з ними трохи погралися, не виявивши нічого дійсно цікавого для якихось дієвіших розробок).
В кожному разі дідо більше не наважився пробувати замельдуватися на якусь роботу. Займався замість дружини домом, багато був з донькою, багато читав, роблячи чисельні нотки бездоганними олівцями, призначеними для креслень, заради вдосконалення італійської передплачував їхню доступну комуністичну газету. А ночами робив всілякі математичні розрахунки до великої фахової статті, опублікованої врешті у московському академічному часописі.
Цілком вдале життя, якщо мати на увазі статистику варіантів доль у двадцятому столітті. Адже воно, почавшись із напору розданих талантів, здається, врешті цілком збайдужіло до будь-яких докорів щодо талантів закопаних. Чим остаточно викристалізувало парадигму двадцять першого.
Comments are closed.