Від дитинства звикнувши до формули «Христос ся рождає!», я досі не можу вимовити іншої, такої самої правильної, може, навіть правильнішої – «Христос народився!». Розумію сміхотворність своєї слабості. І розумію, чому вона є моєю опорою.
Одну з перших життєвих криз у ранньому віці я пережив, намагаючись зрозуміти містерію щорічного повторення Різдва, яке відбулося раз і назавжди у прадавні часи. Потрібно було потрудитися, щоби розгадати велику загадку дорослого життя. Як можна так щиро вдавати перейнятість – завжди свіжу – Божим народженням , настільки прив’язуючись до підрахунку днів і років. Як так є, що диво має календарний характер, пише Тарас Прохасько для порталу Збруч
Здається, тоді я нічого не зрозумів. Окрім того, що точнішим все ж є нагадування про те, що Він ся рождає. І не просто з року в рік того самого дня. А завжди, щоденно і щохвилинно. Нон-стоп. Так само, як безперервно помирає і воскресає. Це щодо Бога, який всупереч усім нашим розумінням є триєдиним. Ще будучи дитиною, вже трошки старшою, я думав про складну нашу християнську ситуацію. Коли нашим месією є не просвітлений пророк і учитель, а сам Господь. Таким чином залучивши усіх нас у потенційну грань Божого багатокутника.
Читайте також: Тарас Прохасько: Як завше
Тому – думав я дитячий – Різдво це про нас. Тому вони, ці дорослі, нічого не вдають. Вони попросту отримують нагоду (виявляється, що метрологія теж є їхньою фундаментальною рисою) у такий метафоричний спосіб подумати і провідчувати своє життя. Першопричину свого народження і готовність до прийдешнього катарсису.
Тому вони так дбають про те, аби принаймні Різдва були такими, як має бути. Наближеними до якоїсь норми, що б там не було. Бо за що ще можна так святочно триматися, як за надію величі народження, віру у те, що щось таке визначальне і первинне вдасться повторити не на марно. Якщо не краще, то принаймні не гірше.
До теми: Тарас Прохасько: У сяйві ми завше…
Дорослі, виявляється, знали, що таке невдоволення своїм попереднім життям. Тобто, невдоволення собою. А це означало, що вони інстинктивно знали, як би мало бути добре. Тож кожне різдво було нагодою повірити у заперечення своїх ненормальностей, коротким часом бачення себе надалі таким, як слід. Різдво розганяло сором, наповнюючи світлим відчуттям, що таки щось вдалося, що таки вистояли, витягли, напружилися і тепер, дивлячись у очі цілого вертепу (за винятком Ісуса, який спить, якого не слід турбувати) можемо спокійно сказати – чому нас не було там тоді, коли Ви на ніч ся просили…
Вже потому, коли у мене з’явилися діти, коли не стало старших, при яких я був дитиною, багатокутник став на інше ребро. Так, моє різдво було для них, я повторював головну містерію без жодного сумніву, наповнений тим самим сенсом тривання рождества. Добре пам’ятаючи, що у дітей невдовзі буде перша криза розгадування великої загадки містерії. Аж до того часу, поки вони не відтворять вічну історію з вертепу. Намагаючись наблизитися до нормальності, у радісних намірах заперечуючи невдоволення собою.
Читайте: Тарас Прохасько: Як маєш в торбі…
Вишукуючи у памяті найкращі тонкощі ритуалу, які врешті-решт усе врівноважать. Хоча би на кільканадцять днів. З перспективою вічного повторення.
Власне тому тримаюся того «рождається!».
