Один-єдиний раз у житті я мав при собі так багато грошей, коли приїхав до Львова купити невеличку квартиру. Папери були запаковані у напоясну ташку. Її синтетична тканина природно парила у шкіру живота, а здавалося, що це випалює нутрощі те, що всередині. Тоді я був ще таким, що міг сховати за поясом під самою майкою дві фляшки вина, два фаусти. Тож не боявся пограбування.
Натомість, їдучи раннім-ранком дорогою через Перемишляни, уявляв собі, як дрантивий автобус розлітається від автокатастрофічного удару, а місцевість з уламками і понівеченими анонімними тілами застеляється непошкодженими банкнотами. І їх визбирують вцілілі пасажири з переломами і з обірваними кінцівками, меткі діти з найближчого села, міліціонери, які приїхали першими. Але все минулося, пише Тарас Прохасько на Збручі.
Заплативши за помешкання, я виявив, що якимось дивним чином у моєму житті залишилося ще кілька долярів решти. У таких випадках варто зробити два чини: порядно набутися і придбати щось омріяне і неминуще. Набуток був пишним. У «Дзизі» якраз тоді робили чай по-турецьки. Я довірився і випив кілька малесеньких горняток, незважаючи на те, що чай був з торбинки. Треба було ще здецидуватися – що можна отримати такого, що більше ніколи доступним не буде.
За Преображенською церквою, навпроти Театральної, була зброярня. На одній стіні висіло кільканадцять форм мачете. От, оце. Ніколи не мав мачете, хоч від дитинства мріяв про справжню шаблю. Мачете трохи лякало. Воно не призначене для благородних поєдинків. Ще зовсім недавно була різня в Руанді. Перед тим – усі ті простацькі селянські масакри на Балканах. Та й надто багато асоціацій з реманентом, перетвореним на знаряддя убивання, який надавав особливого колориту вирішенню непорозумінь на наших рідних теренах. Вибрав таке, що нагадувало сікач: принаймні без функції колення.
Читайте: Тарас Прохасько: Свобода свобідна висвободжуватися
У зворотному автобусі, де тіло було попри тіло, мене наповнювали екстремальні філософські бажання – якнайпідпільніше заховати меч на собі і несподівано витягнути його зі сховку, окреслити ним принаймні скорочений радіус власної недоступної нікому території. Млосний стан боязні самого себе, того, що може вирватися.
Через кілька днів вдома сталася вже дуже приземлена штука. У сусідній квартирі два лауреати державних премій, дійсно великі творці – один скульптор, інший творець секретного на той час бронежилету – зійшлися для того, щоби добре (чоренно, як казав один з них) попити. З їди у них були тільки дві живі подаровані качки. Маестри прийшли і кажуть – не знаємо, як убити, не можемо придумати спосіб, як уб’єш – одна качка твоя. І я, як кат на міському утриманні, пішов у їхню нору з новеньким мачете. Цього разу вірив, що приреченим потрібний удар милосердя. Потому виявилося, що лауреати не могли тих качок ні попатрати, ні спекти. А мачете, проявивши себе вповні, через кілька днів поїхало у гори.
Ціле літо я намагався подарувати йому інші враження. Тільки раз спробував розчистити ним стежку від грубого бадилля будяків. Тільки раз для проби посік тоненькі вишневі гілочки. Поза тим воно жило по-панськи. Більше ніякої роботи. Тільки виси собі на цвяху на одвірку (бо припасував до руків’я довгу шнурівку, так, щоби можна було вдягати петлю на плече, а зверху вбрати сорочку чи якусь блюзу).
Читайте: Тарас Прохасько: Тисяча місць і снів
Але кожної ночі я будив його, як улюблену жінку у нечисельному гаремі. Клав його на руки, брав його за руку. Є багато способів взаєморозміщення. І тоді – на босо, але з кавалком карбонової сталі – тихо обходив довкола темної хати, іноді швидко і безшумно, орієнтуючись на тіні від місячного світла, оббігаючи весь периметр горба, посередині якого спали малі хлопці, які навіть не здогадувалися, яким врівноважено-підірваним може бути їхній тато. За кількасот метрів у довоєнному пансіонаті вили на місяць божевільні жінки, а я мріяв про руку, яка забула, як торкатися руків’я колючо-рублячих предметів, які нагадують мачете.
