Вже незабаром у кінотеатрах вийде новий український фільм – романтична новорічна комедія «Тепер я буду любити тебе». У ньому франківці зможуть побачити відомого актора облмуздрамтеатру Романа Луцького. І не лише у цьому фільмі. Про божевільний ритм кіношно-театрального життя, нові проекти та про те, хто охрестив франківця українським Бредом Піттом Луцький розповів «Репортеру».
Він лише з пару годин тому повернувся зі столичних зйомок. Каже, як поїхав на початку грудня, то лише зараз опинився вдома. У Франківську відіграє дві вистави у театрі та знову на Київ.
– Романе, наречена не ревнує до роботи?
– Звісно, їй важко, бо мене постійно нема, але вона розуміє, що це моя робота, мій розвиток. Підтримує мене. Взагалі рідні підтримують, радіють. Усе читають, що про мене пишуть. Я й сам читаю.
– Такий шалений графік не втомлює – переключатися з одного на друге, третє?
– Це так класно! Це твоя робота. Зараз багато акторів відмовляються від театру на користь кіно, адже поєднувати ці речі важко в організаційному плані. В театрі залежний від репертуару та репетицій, а в кіно графіки будуються і підлаштовуються під кожного актора, які також працюють в інших проектах і театрах.
– Ти зіграв у «Братах», «Параджанові», після цих проектів тебе запрошують на проби в інші фільми. Тобто ти вже в якійсь базі для режисерів? Як узагалі виглядає та кухня кастингів?
– До нас у театр приїхала одна з відомих українських кастинг-директорів Алла Самойленко. Вони саме шукали по Західній Україні акторів на фільм «Брати», куди я й потрапив. Потім та ж Алла Самойленко запропонувала попробуватись у «Параджанові». Пішов – пройшов. Далі ми домовилися про співпрацю, тобто вона зараз є моїм агентом.
У світі це є нормальна практика. Актор звільняється від багатьох рутинних речей, ні з ким не псує стосунків – просто робить свою роботу. Агент ще й займається пошуком роботи, вибиває найбільший можливий гонорар, бо він отримує від того певний відсоток. Є такі, що кидають акторів наліво й направо – залежить від світогляду агента. Мені дуже пощастило з Самойленко, бо вона підбирає якісні проекти.
– Де ще зараз знімаєшся?
– На початку листопада на скелях Довбуша почали знімати перше українське фентезі «Сторожова застава». Там граю одного з трьох богатирів – Олежку Поповича. Зйомки розбили по блоках. Наступний зніматимуть у березні-квітні під Києвом. Там я такий з бородою, яку відпускав ще з вересня. Для зйомок ще й позаписувався у кінні школи, вчився фехтувати. Кріпатура відчувалася страшна, але ж Олежко – богатир.
З середини листопада пішов у другий проект – чотирисерійний фільм «Століття Якова» за книжкою Володимира Лиса. Тут також граю одну з головних ролей. Більше розказати не можу.
– Про переїзд до столиці не думав?
– Пропонували працювати в одному зі столичних театрів, але мене все влаштовує тут. Сполучення з Києвом добре, потяги їдуть і я встигаю працювати в театрі і зніматися в кіно.
– Директор театру Ростислав Держипільський лояльно ставиться до твоєї кіношної кар’єри?
– Тут мені поталанило. Він, по-перше, також знімається, як і багато інших наших акторів. Розмовляв з колегами з інших театрів, то в декого з цим проблеми. Є такі керівники, які впираються, не хочуть, аби актор знімався. Якби були більші об’єми виробництва кіно, то наш театр був би одним із перших, звідки б набирали акторів. У нас так помалу вимальовується непогана перспектива.
– Що для тебе зараз важливіше – кіно чи театр? Яка різниця в роботі?
– Я актор і там, і там. Наприклад, у театрі ти маєш більше часу, аби прожити роль, поекспериментувати. В кіно все значно швидше. Нема змоги навіть репетирувати. Просто виходиш на майданчик, режисер каже завдання і ти його виконуєш. Ще кіно дає більше матеріального.
– І скільки заробляє в Україні актор кіно?
– Не дуже коректно говорити, але, наприклад, за один знімальний день у кіно маєш одну театральну зарплату, а то й більше.
– Згадував, що любиш перечитувати, що про тебе пишуть. Як справляєшся із «зоряною хворобою»?
– У мене цього нема, бо не закладено. Може збоку воно видається інакше. Коли про тебе починають писати, говорити, то просто всі твої промахи стають більш видимі. Ти від когось чи чогось більше вимагаєш, і той хтось списує це все на зоряну хворобу.
– Ще тебе називають українським Бредом Піттом. Звідки це і як ставишся до такого порівняння?
– Це пішло від мого агента. Непоганий хід (сміється). Вже не пам’ятаю, за яких обставин вона це сказала – чи десь в інтерв’ю, чи при розмові з кимось так пожартувала. Підхопили і воно собі пішло. Ну, мені приємно.
– Як це – бачити себе на екрані?
– Вперше – важко. «Параджанова» дивився двічі – на допрем’єрному показі і тут, у Франківську. Не сприймав себе. Ніби так хотів зробити, а воно вийшло інакше, хоч режисеру все підійшло.
«Братів» вперше дивився на фестивалі «Молодість» – ще важче, бо там більша роль. Було постійне напруження, а коли підходили мої сцени, то просто скручувався, закривався. Але фільм вийшов крутий.
– Які фільми сам дивишся?
– Легше сказати, які не дивлюсь, – це бойовики. Рідше став дивитися жахи. Я люблю фільм, де основними є не спецефекти, а актори, як вони, наприклад, передають емоції.
Останнім дивився фільм естонського режисера Ільмара Раага «Естонка в Парижі». Вразив польський фільм Бодо Кокса «Дівчина з шафи» – якийсь такий свіжий, зі свіжим мисленням.
– Наприкінці грудня на екрани вийде нова стрічка «Тепер я буду любити тебе», де ти знімався?
– Так, там у мене не головна роль, але й не епізод. Граю хлопця головної героїні. У нас починаються проблеми у спільному житті й ми розлучаємося.
– Той фільм – романтичний, новорічний, про дива. З тобою вони трапляються?
– Те, що я у цій професії – вже перше диво. Ніколи не мріяв стати актором. Сюди мене занесло й закрутило. Я постійно був у пошуках, не знаю, чи зупинився б досі, якби не акторство. Певно, зупинився б на ньому, бо тут ти можеш бути ким завгодно. Єдине – я не хотів сидячої роботи і фізичної роботи. Хотів усе об’єднати і об’єднав. Любити те, що ти робиш, – це диво.
Comments are closed.