Священника Івана Рибарука, що служить настоятелем храму Різдва Пресвятої Богородиці у Криворівні, можна сміливо віднести, як то кажуть, до числа священників нової формації: він активний, прогресивний, відкритий, освічений, має свій канал на YouTube, опікується старовинними храмами у селі, має чітку громадянську позицію.
У чому ж феномен отця Рибарука, що на духовні бесіди із священником з’їжджаються люди з усієї України, з’ясовувала ІА Дивись.info.
– Ви справляєте враження інтелектуально підкованої людини, до якої дуже тягнеться молодь. Розкажете, як прийшли до священнослужительства.
– У Криворівні я служу двадцять п’ять років. Перед тим, як стати священником, займався спортивним гірським туризмом. Ходив на Кавказ, Алтай, Памір. Розуміння того, що хочу служити Богові, прийшло через гори. Я коли піднімався, то зрозумів, що цінності заземлені та справжні відрізняються суттєво, у горах ти по-справжньому розумієш життя. Часом такі походи завершуються летально, але, мабуть, моя мама дуже добре молилася, бо було багато випадків на межі життя і смерті, але я вижив.
Гори – це не фізичний вимір, а глибинний: чим глибша душа людини, тим вище хочеться піднятися. Піднімаючись вище, ми заглиблюємося у себе. Я стояв на вершині Фанських гір у Таджикистані і кричав, що хочу у небо. У Криворівню мене лагідно спровадив Господь. Я хотів залишитися на Гуцульщині, де були ще присутні явища язичництва, прагнув, аби гуцули позбулися чисельних забобонів.
– Вам це вдалося?
– На Андрея цього року у нашому селі не було зовсім збиток, не знімали ворота та не робили іншої шкоди. Руйнація вже відійшла у минуле в Криворівні. Також не п’ємо на похоронах горілки, вся церква причащається. Я вважаю це невеликим досягненням.
– Ми сьогодні живемо в епоху суб’єктивної реальності, де все піддається сумніву, де гріх називати своїми словами вже є гріхом, як казав митрополит Борис Гудзяк. Але Ви, отче, чи не бачите у цьому загрозу, чи не заведе нас це, м’яко кажучи, не туди? Чи я перебільшую?
– Немає нічого нового під сонцем. Людство з цим завжди стикалося і буде стикатися і надалі. Чому християн вбивали? Бо християнин свідчив істину. Християнство завжди було межовим. Політика – це псевдомистецтво лукавства. Коли вона стане мистецтвом домовленостей, прийняття спільних рішень – це буде політика древніх Афін, коли слово «politicus» означало свідомих жителів поліса, а «idiotic» несвідомих. Наші політики більше підпадають під другу категорію. Християнство закликає до відповідальності за вибір і за його результати.
Загроза є, але треба пам’ятати, що Ісус за нас не даремно розіп’явся і він не дасть цьому світові загинути. Правда його свідкам буде важко. Свідчити Христа – це вже бути мучеником моральним, або фізичним.
– Церква втрачає свою привабливість. Особливо це помітно у фейсбучному дискурсі серед молодих людей. Як, на вашу думку, повернути Церкві авторитет? Чи може у цьому допомогти мистецтво?
– Молодість – пора цікава, але дуже хитка. У двадцять два роки я казав, що Бога немає, а в тридцять став священником. Що має робити Церква? Церква повинна свідчити живого Бога. Не грати вар’ята, не підлещуватися, не загравати, а бути собою. Тоді правдива душа, що шукає, відчує справжність і притягнеться. Ми мусимо молитися за те, аби у кожній душі пробудилося прагнення справжності, бо основна ознака Церкви – це справжність. Сьогодні для нас важливо у час війни з Росією свідчити. Християнин мусить бути пильним цілодобово. Ми не маємо права розслаблятися.
Подавати треба не лише обрядову сторону церкви, а й по-філософськи, мистецьки, говорити, що світ сьогодні – дитина Євроатлантичної цивілізації, тобто християнської. Мова, культура, художнє мистецтво, архітектура, іконопис, музика, спів, наука, література – це все прийшло із монастирів. Якщо ми люди цивілізовані, то наше життя немислиме без церкви як спільноти. Живу Церкву ми бачили на Майдані, де поряд стояли священники різних конфесій. Чому розчаровуються? Тому що хочуть легкого результату, не розуміють, що треба Богові час. Не даремно Мойсей ходив сорок років пустелею, яку можна пройти за місяць.
– Наскільки церква готова приймати сьогодні експеримент у сакральному мистецтві?
– Не треба відрубувати старе, бо є речі фундаментальні. Має право існувати будь-яка ікона, бо це є прояв людської душі. І традиційна українська ікона, і візантійська, ікона авангардна, написана дітьми. Кожна ікона має право на існування, а час покаже, яка з них приживеться. Ікона покликана для молитви, для введення у внутрішній світ.
– А розкажіть про особистий досвід переживання віри, як часто відчуваєте Бога, на що це схоже?
– У Криворівні є ікона Матері Божої «Втілення творчих задумів». Це явлення було у 2004 році молодій жінці. Коли була повінь 2008 року, я молився, і промінь освітив мені чоло, сяйво на рівні третього ока. І в той момент Богородиця до мене промовила. Ікона допомагає зосередитися. Просто є речі, які людині необхідно прожити. Таких досвідів було безліч, і серед прихожан також, але вони не для преси.
– Ми вже ніби визначилися із вектором розвитку України. Але чи підійде нам модель на Захід, адже Європа, хоч і виросла на християнських засадах, зараз це зовсім не про християнство.
– Все дуже просто: бабуся ходить до церкви молитися, внук стає бізнесменом чи політиком і не молиться. Бабусин духовний капітал матеріалізувався у житті внука, а правнуки знову будуть молитися. Європа нікуди не ділася, вона нібито не християнська, але живе по-християнськи. Я зараз не говорю про ЛГБТ, бо ця тема накручена, комусь це потрібно. Це просто люди із особливостями. Я знаю людину, яка природно має потяг до своєї статі, але ніколи не мала статевих стосунків. Це його біда, але він не псує соціум. Цю проблему вигідно каламутити дияволу – батькові лукавства. Такі люди просто існують.
Святе Письмо каже: любов покриває все, ми маємо людей любити. Як позашлюбні стосунки між хлопцем і дівчиною, так і стосунки у ЛГБТ-спільноті є гріхом. Ці речі мали би не звучати. Колись мені один священник сказав: як будеш сповідати людей, не лізь їм у ліжко і на кухню, лиши це для них. Сповідь – це не перелік гріхів, це зірка. Колись сповідування віри було свідченням. Це зірка, як я мислю своє життя і яким воно має бути насправді. Людина має три «я»: яким мене бачить Бог, яким я є для себе і яким є для людей. Ми повинні ці три «я» звести в одне.
– Яке ваше ставлення, отче, до фемінізму, який патріархат та релігію вважає своїм головним опонентом, апелюючи до того, що жінці у Святому Письмі відведене місце другорядне.
– Християнство – найбільш феміністичний світогляд у світі. Біда в тому, що ніхто нічого не читає. В мене за літо було більше 5 тисяч людей у церкві, з них може більше сотні прочитало Євангеліє. Апостол Павло пише: в Ісусі Христі немає ні чоловіка, ні жінки, але все і у всьому Христос. І так каже Церква. Так не стверджує ні мусульманин, ні буддист, а у християнстві це є. Книга Буття каже: і створив Господь людину, чоловіком і жінкою створив її. Як Христос має розіп’ятися за Церкву, так і чоловік за жінку, а не принизити її. Ми неуки, користуємося благами цивілізації, а самі нехтуємо нею. Всі серйозні книги мають християнську основу. Наша відповідальність за усе у нашому житті – відповідь Богові за його дар.
Comments are closed.