Теорії змови не можуть працювати. Для того, щоб якась теорія змови працювала в реальності, а сама реальність при цьому виглядала нормально, треба щоби практично всі навколо нас були змовниками. Тільки от проблема – якщо змовників більше половини, то вони стають нормальним суспільством, а ми, котрі віримо в їхню змову, самі перетворюємось на небезпечну меншість.
Це якщо дуже коротко і загалом. Якщо детальніше – теорія змови давно вже стала нашою національною ідеєю, пише Остап Українець у своїй авторській колонці у “Репортері”.
Хочемо ми чи ні, але останні чотири роки ми активно займаємось тим, що шукаємо серед себе зрадників, запроданців, перешиванців, українофобів, різних ботів і тролів з Ольгіно. Настільки активно, що до цих категорій часто потрапляють усі, хто має іншу точку зору і внутрішню силу її відстоювати.
Біда в тому, що коли гарно пошукати та пошкребти навколо себе, то до цих багатокаліберних людей, із котрими порядний галичанин ніц не може мати, доведеться відносити взагалі всіх, крім самих себе. Цей прикрий факт постійно нагадує про себе. Хоч би й чудовою історією блокування дороги в Делятині.
Читайте Остап Українець: Суспільство взаємної незручності
Там узагалі все цікаво, тому що всі звинувачують усіх в усьому. Обласна влада розповідає про таємничне політичне замовлення і людей-виконавців, люди-учасники розповідають про багаторічну історію підлих ігнорувань, люди в інтернеті поступово доходять до того, щоби звинувачувати владу у вбивствах людей – і все загалом виглядає дуже весело та миролюбно. А найкраще в тому, що кожна сторона конфлікту вважає усіх інших упередженими, ботами і зрадниками. І це все разом вважається нормальною позицією.
Для нас взагалі є нормальним вважати, що ми одні розумні в білому пальто стоїмо красиві, коли хтось починає казати, що ми можемо не мати рації. Висновків тут небагато, звісно – людина або тупа, або проплачена. Адже ніхто у здоровому глузді не може не погоджуватися з нами та нашими очевидно правильними думками. Тому, замість шукати однодумців, ми постійно відгороджуємося від критиків і огризаємося, не підпускаючи до себе порад і стороннього погляду.
Якщо церква робить щось негоже – скажімо, нівечить пам’ятку архітектури, як це сталося зі Свято-Троїцьким собором і загрожує статися з церквою у Вовчинці, – то це не в церкві справа, а в злих «людях», які хочуть внести розкол. Якщо хтось бачить зміни – то йому за це платять. Якщо хтось не бачить змін – то він агент Кремля. Це надзвичайно зручна мушля, в якій можна просидіти все життя. Обурено і доволі безрадісно, але просидіти.
Читайте Франківський письменник Остап Українець пішов у політику – до ідеологічно близької партії
Головне – вірити, що всі наші проблеми взялися звідкись ззовні, а самі ми ніколи не помиляємося. Нас оточує змова, а ім’я їй – Зрада. Бо визнавати власні помилки боляче. Бо тоді доведеться не чекати манни небесної, а робити щось самому. Долучатися до політичного та громадського життя. Знову помилятися. Вчитися на помилках. А головне – розуміти, що навколо нас різні люди.
І це останнє, здається, найважче. Уявити, що нас оточують люди, котрі від нас відрізняються і котрі при цьому є нормальними й хорошими, по суті, людьми – надзвичайно важко. Тому натомість ми уявляємо, буцім нас оточують люди, котрі від нас відрізняються, а раз відрізняються – то так чи інакше є ворожими чи проплаченими. Якщо викладати це словами, то виглядає трохи тупо й непослідовно. Але така в нас національна ідея, якій вічно хтось заважає. До іншої поки що повільно та невпевнено еволюціонуємо. І хтозна, чи скоро доеволюціонуємо.
