Якщо в Івано-Франківську є проплачені так званою опозицією журналісти, то я впевнений, що нікому не працюється так легко, як їм. Матеріал давно вже не треба шукати по закапелках – достатньо читати фейсбук пана мера.
Ні для кого не секрет, що в Україні зараз поширена думка, буцімто Івано-Франківськ є осердям неадекватного християнського фундаменталізму. За популяризацію цієї думки, звісно, варто дякувати міській владі. І річ не в партійній приналежності політичної більшості в нашому місті, як би цій більшості не хотілося вважати, що випади проти них – це випади проти християнства, до якого вони належать лише як парафіяни, чи проти традиційної сім’ї, хоч багато критиків самі мають сім’ю. Словом, любить наша влада відмежовуватися від народу, публічно декларуючи близькість до нього. Що є, то є.
Але за цим усім якось втратився момент, коли від пропагування християнства ми перейшли до відкритого пропагування забобонів та упереджень, із християнством не надто пов’язаних. Я довго думав, у чому ж причина такого байдужого ставлення до релігії, котру в місті начебто сповідує більшість населення, і такого неприйняття речей, які декларує Ватикан? На щастя, таємничий пан М підказав правильну відповідь.
Читайте: Остап Українець: Сурогати ідеології
Пан М кілька днів тому побував у молодіжнохристиянському центрі на Ленкавського і вийшов звідти з подарунком, книгою, «яка має бути в кожній християнській родині – Католицький Народний Катехизм». У назві цієї книжки є дві важливі речі. По-перше, якщо в кожній християнській родині має бути католицький катехизм, то це, либонь, означає, що не лише гей, а й православний чи протестант не може бути патріотом. Коло патріотів звужується, а за межами цього кола, мабуть, вороги. Чи, в кожному разі, чужі нам, католикам, люди. Друга важлива річ – це, звісно, «народність» нашого катехизму. Тут потрібно трішки занудства: католицький народний катехизм написав Франц Шпіраґо ще на початку минулого століття. Тоді він виходив і в Україні. У 1997-му цей катехизм перевидали отці Василіяни і перевидають донині. Але між виходом і перевиданням трапилася подія, про яку в Україні мало хто знає. Називається вона – Другий Ватиканський Собор. Трапилося це в шістдесятих. У 1985-му єпископський синод уклав Катехизм Католицької Церкви. А 1992 року його затвердив Іван Павло ІІ.
Читайте: Остап Українець: “Їхати з країни не планую, хіба що тут почнеться якась геть нездорова фігня”
УГКЦ на цей катехизм не опирається. Чи принаймні робить це дуже непомітно. Звісно, це складний для розуміння текст, та якщо його подужати, то з’явиться багато цікавих речей. Виявляється, що гей може бути патріотом. Виявляється, церква взагалі не навчає ненавидіти, зневажати, дискримінувати будь-яку людину за будь-якою ознакою. Виявляється, «народний» катехизм застарів так само, як застарів український націоналізм, котрий не зміг вирости з пелюшок бездержавної нації.
Читайте: Остап Українець: Екскурс у послідовне мислення
За ті сто років, що минули від виходу християнських вчень, які нині до вірування подає навіть не церковна, а світська влада, сама церква змінилася. Але нам із вами про це забули розповісти, підтримуючи середньовічне ставлення до сучасних проблем. Тому не обманюйтесь – у місті немає християнства. Є лише «народне» християнство, до якого рівноцінно належить віра в те, що світ було створено 7527 років тому, віра в «лихе око» і червону нитку на зап’ясті та всі інші непорушні традиції, від яких давно відмовилась офіційна церква.
«Народна» віра – це віра в забобони, з якими церква обирає миритися, щоб не йти на конфлікт. Ми не християнське місто. Ми забобонне місто. І місцева влада – пророки цих забобонів.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.