Олександр Пасховер: Головне досягнення безвізового режиму

Якщо порівняти рік до безвізового режиму з роком після нього, то можна помітити, що пасажиропотік одного лише міжнародного аеропорту Бориспіль зріс на 50%. З 8,6 млн у 2016-му, до 12,6 млн у 2018-му. Вартість квитків на переліт знижується, заповнюваність літаків — зростає. У 2018-му Україна стала європейським рекордсменом за темпами зростання авіаперевезень, пише оглядач НВ Олександр Пасховер .

За даними державної міграційної служби, за два роки безвізового режиму, приблизно 9 млн українців отримали біометричні паспорти для виїзду за кордон (2017-й — 3 млн осіб, 2018-й — 5,5 млн, з початку 2019-го — 998 тис). У 2016-му — до введення безвізу — 2,2 млн закордонних паспортів. За цей час трохи більше 3 млн осіб зуміли скористатися цим привілеєм громадян вільного світу. Це дуже мало для країни з населенням в 42 млн. Але ж це тільки початок довгого шляху.

Щоб зрозуміти, як далеко ми просунулися на ньому, хочу нагадати, звідки ми відносно недавно вийшли. Власне кажучи, це і є найважливіше досягнення безвізового режиму.

Момент в історії

21 грудня 1917-го, тобто в перші дні радянської влади, більшовики видали Інструкцію комісарам прикордонних пунктів Російської Республіки «Про правила в’їзду і виїзду з Росії». Відтепер громадяни молодої радянської республіки були зобов’язані отримати дозвіл на виїзд в іноземному відділі Комітету внутрішніх справ у Петрограді, або в Москві, в Комісаріаті у закордонних справах. З 1920 року для отримання закордонних паспортів вже потрібна була віза Особливого відділу ВЧК.

Згідно з новими правилами, введеними 1 червня 1922 р. для будь-якого виїзду за кордон було необхідно отримати дозвіл Народного комісаріату закордонних справ. Журналісти, діячі мистецтва, всі-всі, для виїзду за кордон мусили чекати особливого рішення Політбюро ЦК РКП (Б).

5 червня 1925 року вийшло «Положення про в’їзд і виїзд з СРСР» у якому весь закордон було оголошено «ворожим капіталістичним оточенням». Громадяни, охочі з’їздити до ворога, підпадали під підозру найнещадніших органів, що славилися чистою головою, холодним серцем і гарячими руками. (Не треба поправляти, я не помилився).

І ось вишенька на торті.  9 червня 1935 року в СРСР вийшов Закон, згідно з яким, виїзд за кордон розглядався, як «зрада Батьківщини». З червня 1935-го за цей trip належала за вироком суду — страта. Розстріл. Злочинцями оголошували і родичів перебіжчиків. Але їх суд щадив, відправляючи лише на 10 років у табори.

У 1958-му, після смерті Сталіна, розстріл втікачів замінили тюремним ув’язненням.

Не можна сказати, що радянські громадяни зовсім не їздили за кордон. Правда, якщо і їздили, то переважно в країни соціалістичної співдружності — НДР, Болгарія, Румунія, Польща. Там не сховаєшся. Бували поїздки і до справжнього задзеркалля. Але туди пускали далеко не всіх, тому що далеко не всі поверталися. Але якщо це спортсмени летять на змагання, або артисти — на гастролі, то найчастіше до них у групу впроваджували людину з органів держбезпеки. Паспорти під час в’їзду до капкраїни відбирали, повертали під час повернення додому.

Анекдот того часу

Група радянських вчених летить на конференцію до Франції (Пощастило). Стюардеса Аерофлоту вирішила підсолодити перше перебування гостей на Заході.

— Товариші, ви летите до країни, де все її жителі говорять французькою. Можливо, вам захочеться блиснути і висловити свої почуття. Ну або запитати рідною мовою парижан. Запитуйте. Я вам підкажу.
— Як сказати по-французьки «спасибі»? — запитує фарбована блондинка.
— Мерсі.
— А як буде їхньою мові «здрастуйте, товариші»? — цікавиться немолодий чоловік у костюмі трійка.
— Бонжур коморад.
— А як запитати, як вас звуть? — питає його сусід.
— Кель е то ном.
— А як запитати: як пройти в посольство Ізраїлю? — запитав сіренький дідок.
— А тобі навіщо? — запитує здоровань, вставши з заднього ряду.
— Ні-ні, мені нема чого, я просто хотів дізнатися, хто старший групи.

Втім, життя сильніше, ніж фантазія.

9 жовтня 1968 радянський письменник Юрій Нагібін зробив дивовижну нотатку у своєму щоденнику. Його, відомого на весь Союз журналіста, драматурга, письменника не випустили з журналістським корпусом на Олімпіаду в Мексику, що стартувала 12 жовтня. І ось він щойно про це дізнався.

«Все знову почорніло для мене. Яка туга — щоразу все починати спочатку! Пиши заяви, ходи по інстанціях, натикаючись всюди на брехню, хитру ухильність, лицемірство і таємну злобу».

Тут таки в щоденнику Нагібін згадує зимові олімпійські ігри у Франції, що пройшли в лютому 1968-го, на яких він все-таки побував як кореспондент. І як мені здається, досить яскраво проілюстрував, на який принизливий звіринець перетворюється суспільство, яке ізолюють хоч зовні, хоч зсередини.

«Коли ми їхали з Гренобля, вони — пише Нагібін про своїх колег, радянських журналістів, — з корінням виривали вимикачі, штепселі і проводку у відведених нам квартирах, тицяли в рюкзаки пляшки з-під шампанського, обладнані під настільні лампи, відгвинчували дверні ручки, розетки, замки, намагалися виламувати унітази. До цього вони обчистили їдальню, не залишивши там ні сільнички, ні перечниці, ні оцетниці, ні соусниці, ні паперової серветки. Але жодному з них не було відмовлено в честі представляти нашу батьківщину на Олімпійських іграх у Мексиці».

Але в усі роки були люди, хто правдами, а найчастіше неправдами, покидали радянський рай. Якщо не можна це було зробити тимчасово, покидали назавжди. Спалюючи всі мости.

Кількість успішних, а ще більше, неуспішних втеч із СРСР навряд чи хтось точно знає. Але їх точно, тисячі. Найзухваліша, як на мене, це втеча Слави Курилова. 8 грудня 1974 він як турист сів на круїзний лайнер Радянський Союз, що мав пройти Тихим океаном. Відкривати візи для такої поїздки не було потреби, тому що вихід на берег не передбачався. Але для пристрасно охочого втекти з СРСР, океан — це не перешкода, океан — це можливість.

Увечері 13 грудня 1974 року, коли радянські туристи все ще співали, пили, їли і танцювали, Слава Курилов у тиші верхньої палуби, підійшов до корми лайнера і тихо кинувся в темні води Тихого океану. Три дні він уплав добирався до філіппінського острова Сіаргао. Як пізніше він розпише в своїй книзі — Один в океані, найважче в цьому запливі — три доби не спати. Свій маршрут утікач прокладав по зірках. Іноді помилявся. Ризикував неймовірно. Готувався до цього запливу він кілька років.

За цей перехід через державний кордон Святослава Курилова на батьківщині заочно засудили до 10 років. Але замість цього втікач провів залишок своїх років (24 роки) в Канаді, а потім в Ізраїлі, де займався улюбленою справою — науковими розробками в галузі дослідження морів і океанів. Дивовижна історія. За нею знято документальний фільм, є книга самого Курилова. І те й інше називається Один в океані. У Мережі легко їх знайти.

І ось, 20 травня 1991 року, за три місяці до смерті радянського ладу, Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про порядок виїзду з Союзу Радянських Соціалістичних Республік і в’їзду в Союз Радянських Соціалістичних Республік громадян СРСР». Нарешті, через більш як півстоліття, після виходу в світ розстрільного закону радянська людина перестала сприйматися зрадником батьківщини, якщо їй захотілося виїхати за кордон.

Радянські, а потім і українські кордони були відімкнуті. Мільйони людей у перші ж роки свободи покинули СРСР. Шлюзи прорвало. Це було схоже не на еміграцію, а на евакуацію. Але так буває, коли все життя всім все не можна, а потім раптом всім все стало можна.

P.S. Свобода переміщення людей, ідей, капіталу — базові цінності сучасного світу. Все, що можуть протиставити їм тоталітарні й авторитарні режими, — це закон від 9 червня 1935 року — смертну кару за несанкціонований виїзд з СРСР.