Про «Work and Travel USA» чули, певно, всі. Це коли студент на кілька місяців їде працювати до Америки, а в кінці має два тижні на подорожі, де тратить зароблені долари.
Американської мрії не було ніколи, Статуя Свободи у снах не з’являлася, Нью-Йорком не марив. Та одного разу взбісили чотири стіни рідної кімнати і було якесь відчуття нещастя. Тож вирішив на чотири місяці змінити континент.
Про вибір, візу і житло
Реєстрація на програму щороку розпочинається восени. Чим швидше, тим більший вибір вакансій. Можна бути рятівником у басейні, консультантом у магазині, працювати на атракціонах в парку розваг чи носити їжу / мити посуд в кафе / ресторані. Оскільки схаменувся лише на початку лютого, то вже й вибору як такого не було. Залишалися кілька вакансій, зупинився на «хаускіпері» (прибиральник у готелі). Тоді бачив у цьому нормальну таку перспективу, бо там контрактом передбачені чайові, а всі навколо стверджували, що американці – народ щедрий.
Залишалось одне – отримати візу. В середині квітня після співбесіди з консулом у Києві почув таке бажане: «Congratulations, your American visa is approved». Питали про навчання, дивилися заліковку, цікавилися стосунками з батьками, чим займатимусь у США і т. д. Головне – переконати, що повернешся додому.
До Америки прилетів через місяць. На 103 дні рідними стали штат Огайо і місто Сандаскі, де багато готелів, ресторанів і чимало туристів. Там же є один із найпопулярніших парків атракціонів США – Cedar Point.
Поселили через дорогу від роботи в одномісну кімнату з великим зручним ліжком, телевізором-коробкою, мікрохвильовою, кондиціонером, столом, двома кріслами, санвузлом і дзеркалом. Ще там смерділо пліснявою, вологою і по стінах лазили комахи. Кухні та пральної машинки не було навіть спільних. Але про це роботодавець попереджала заздалегідь, ще в Україні, коли мав з нею співбесіду в скайпі. Не виявилось і Wi-Fi.
Спочатку на одній «базі» зі мною жили учасники програми з Чехії, Македонії, пізніше приїхали колумбійці, китайці, поляки, казахи, пара зі Словаччини. Були й троє дівчат із Харкова та дві – з рідного Івано-Франківська.
Робота в деталях
На адаптацію до часового поясу мав три дні, потім почалася робота. Перший тиждень назвали тренувальним – показували що до чого. Ходив за професіоналами, які вчили застеляти ліжка, мити ванну кімнату, дзеркала тощо.
Із таким набором – корзина для брудних рушників і білизни, контейнер для сміття і велика тачка з усім необхідним – треба було волоктися поверхом людина
Працівнику на рецепції щоранку давали листок із номерами, які треба зробити чистими. Були вказані типи кімнат (1-4 ліжка), дата останнього прибирання, ім’я гостя, число заїзду-виїзду. Після цього всі спускалися в підвал, де була пральня, і брали чисті ганчірки, рушники, постіль, а також великий контейнер для сміття. Далі кожен їхав на свій поверх і починав працювати. Мийні засоби, туалетний папір, блокноти, ручки, мила, шампуні – все на величезній тачці, яку треба постійно тягти за собою.
Звикнути до фізичної праці було важкувато. Та ще й руки постійно в хімії. Порохи і спека в кімнатах, від якої кондиціонер не рятував. Були дні, коли вже все – не можу нічого, пішло все до біса, хочу додому, не треба ні цієї Америки, ні клятих доларів! Та усвідомлення того, що ти за океаном, на іншому континенті, приводило до тями. Бо батьки можуть лише здалеку поспівчувати – а впоратися мусиш сам!
З часом виробився алгоритм прибирання кімнати: найважче – спочатку. Спершу міняв постіль, мив умивальник, туалет, ванну й дзеркала. А вже аж потім витирав пилюку, пилососив і докладав усе необхідне в кімнату (чохол для пульта, гігієна, пакет для брудного одягу і т.д). Якщо на початку «хаускіперської кар’єри» кімнату прибирав за 45 хвилин, то наприкінці – 20-25. Звісно, супервайзери завжди ходили й підганяли, бо що більше годин, то більша зарплата.
Ще однією важливою деталлю були чайові. Перед Америкою сподівався на $ 40-50 щотижня. На ділі виявилося 5-15. Менеджери точно не ходили й не забирали, люди просто не розщедрювалися. Натомість залишали бруду – хоч греблею гати. Інколи навіть не міг уявити, як такий безлад могли влаштувати 1-2 людини. Чисті кімнати також траплялися, але не більше 10 %. Пам’ятаю охайний номер із $ 20 чаю – оце була справжня мрія хаускіпера!
Ось це – справжня мрія хаускіпера
Бувало різне: використані презерватив і прокладка на підлозі, ліжко в сечі, забиті туалети. Для таких пікантних речей можна і треба було кликати супервайзерів. Та частенько туалет доводилось пробивати власноруч. Могло пройти все гладко – 13 секунд, а було й таке, що за 20 хвилин так і не зміг. Тоді вже викликали сантехніків.
Окрім сміття, у кімнатах часто можна було знайти їжу – сендвічі, заморожені напівфабрикати, піцу, пиво. Так, до речі, харчується багато американців. Як вони пояснювали, їм лінь щось готувати вдома, краще купити готове.
Так, справді, брав ту їжу додому, але тільки запаковану, яку ніхто не чіпав. Це була крута економія грошей. Студенти могли також безкоштовно приходити снідати в готель – яйцями, сосисками, беконом, йогуртами і пластівцями.
День за днем, тиждень за тижнем. Одноманітність, буденність, рутина: підйом – душ – робота – дім – магазин (або й ні) – спати. Звісно, все це трохи розбавлялося інтернаціональними вечорами з практикою англійської та поїздками.
Що заробив?
Загалом на Америку знадобилося трохи менше $ 3000 (програма, консульський збір, квитки на літак туди-назад, гроші з собою). Зарплату видавали щоп’ятниці чеками, які можна було розкешити в банку або супермаркеті. Аби багато заробити, студенти переважно працюють на ще одній роботі, крім основної. Та це не про мене.
Так виглядали втома і виснаженість після 9-годинної зміни
Для влаштування на роботу в Америці потрібен Social Security Number (SSN) – щось на кшталт нашого ідентифікаційного коду. Зазвичай його отримують за тиждень-два після подачі документів. Так і було – всі знайомі мали його майже одразу по приїзду в США. Я ж подавав документи тричі (!). Спочатку не дали, бо, як пояснили, був замало часу в країні; потім переплутали адресу та відправили не туди. На третій раз таки все було гаразд. Однак замість кінця травня SSN я отримав 30 липня. А там до кінця програми вже три тижні залишалось, тому сенсу шукати додаткову роботу не було. Та й не дуже хотілось, якщо чесно. У готелі мав один вихідний на тиждень, якось працював 13 днів поспіль. Можна було відпочивати більше, але тоді й грошей заробиш менше.
Середній чек, з вирахуванням штатного і федерального податків, був 320-350 $. Цього вистачило, щоб і гроші майже відбити, і об’їздити вісім штатів. Податки, яких набігло за літо майже $ 1000, можна повернути. Проте вишлють гроші аж наступного літа або й осені.
P. S. Про іншу частину програми – «Travel» – читайте у наступних номерах.
Comments are closed.