«Девіантна поведінка людини — це система вчинків або окремі вчинки, які суперечать прийнятим у суспільстві нормам і виявляються у вигляді порушень у збалансованості психічних процесів, неадекватності, порушенні процесу самоактуалізації або у вигляді відхилень від морального й естетичного контролю за своєю поведінкою».
У кожному суспільстві є певний відсоток відхилень від узгодженої норми, девіантів — вбивць, ґвалтівників, педофілів і т. д. Цей відсоток не є великим. Адже еволюційно людина є соціальною істотою, а соціальність означає сукупність спільних правил, що дозволяють ефективно взаємодіяти. Допомагати одне одному, підтримувати, годувати, обігрівати, будувати дім — саме це закладено еволюційно для виживання нашого виду. Тож девіантна поведінка (вбивати, нищити, ламати) проявляється у небагатьох: або як «помилка коду», або ж як соціальний виняток, який по живому показує, навіщо всі ці норми взагалі існують, пише керівник Інституту інформбезпеки Артем Біденко на порталі НВ.
Девіантна поведінка є улюбленим предметом досліджень психіатрів, криміналістів, а також соціологів. Адже на прикладі відхилень завжди легше зрозуміти механізми роботи психіки, мозку та соціальної взаємодії. Для соціологів девіації особливо цікаві в тій частині, коли вони з індивідуального явища переходять у колективне. Тобто, коли певне суспільство в якомусь історичному проміжку перетворює девіантну поведінку на норму. Це відбувається досить рідко, адже суспільна норма з’являється не просто так.
Упродовж сотень років формується розуміння, що для соціуму і для окремої людини погано: інцест, вбивці, мародери, крадії, ґвалтування і т. д. Всі ці явища виходять за межі сприйняття, засуджуються і відкидаються. Навіть зображення в популярній культурі не здатне вивести їх за межі девіації.
Девіації можуть обговорюватися, можуть використовуватися епатажними митцями або політиками для привернення уваги. Однак вони не стають нормою у здоровому суспільстві. Звичайно, говоримо саме про девіації, а не про права й можливості, які можуть заперечувати у консервативних групах (наприклад, право на одностатеві шлюби).
Відрізнити девіацію від страшних збочень з агіток фанатиків дуже просто — це «правило носа» Ларошфуко: «Моя свобода розмахувати руками закінчується там, де починається ніс сусіда». Якщо нікому від ваших моральних експериментів не стало погано — значить, можна не переживати.
Водночас існують суспільства з традиційно слабкою політичною культурою. Іноді їх класифікують як такі, що перебувають на дитячому або підлітковому етапі розвитку. Там часто насаджуються штучні ідеологеми (наприклад, комунізм або рашизм). Їхні еліти сконцентровані винятково на своєму збагаченні або своїх неврозах. Існує сильне розшарування на всіх рівнях, панує бідність, низка освіченість.
Андрій Козінчук: «Життя – це ціна, яку потрібно віддати за справжню свободу»
Якщо в такій країні з’являється сильний харизматичний лідер з більш-менш притомним інтелектуальним рівнем, то вірогідність переведення девіантної поведінки в норму вкрай низька, адже це завжди веде до знищення соціальних зв’язків і розпаду суспільства. Це буде тоталітарна держава з безліччю внутрішніх проблем, які вона, швидше за все, вирішуватиме за допомогою воєн. Але в ній точно не буде нормою вбивати, ґвалтувати дітей або ж знищувати їжу. Це буде трактуватися як девіантна поведінка і каратиметься. Зазвичай, досить жорстко, бо це чудова картинка для чеснот лідера нації.
Якщо ж на чолі такої країни опиняються слабкі лідери, як інтелектуально, так і фізично — то ситуація протилежна. Не маючи здібностей спертися на етичний стандарт (навіть помилковий), такі лідери ламають соціальні зв’язки, перетворюючи суспільство з просто проблемного на психічно хворе.
Девіація стає новою нормою: поліція може катувати, і це вшановують у фільмах, криміналітет ідеалізується, вбивства опонентів не просто не розслідуються, їх публічно підтримують. Будь-які історичні злочини, які попередньо засуджували, стають позитивними, адже вони «загартували», «створили саме цю державу».
В тоталітарному суспільстві першого, «героїчного» типу — ключовою цінністю завжди залишаються «наші люди»: їхні подвиги вивищуються, рятувати їх всією країною є почесно, є норми та стандарти, які ці герої презентують. Багато поганого коїться за лаштунками, але цього бояться, це приховують.
В тоталітарному суспільстві другого, девіантного типу цінністю є лише виживання, як у первісному суспільстві. Це справжнє магічне мислення: ми оточені ворогами, вони — серед нас, тож, заради виживання, дозволено все. Хто не вижив — це просто фатум: діти в Беслані померли, Курськ затонув, а Москва героїчно пішла на дно. Все погане, що відбувається, залишається на виду — «щоб боялися». І саме так збочення стає новою нормою.
Ніхто не вірив, що ми доїдемо. Як Наталя Песоцька вивезла з-під обстрілів до Франківська 30 дітей
Тоталітарне суспільство першого типу має шанс на демократичне перетворення, зокрема, на залучення конкуренції як підвалин розвитку. Для другого типу єдина надія — в шоковій терапії, тобто у втраті багатьох ознак державності. Це можуть бути значні втрати населення в результаті воєн або ж розпад на різні держави.
Саме тому для українців, як і для всього цивілізованого світу, абсолютно незрозумілі мотиви та дії росіян. Нам здається, ніби неандертальці винайшли машину часу та увірвалися в наші міста, знищуючи все живе і здорове на своєму шляху. Вони — як діти в романі Володар мух, які не вміють домовлятися, не розуміють, як бути дорослими, і не вміють управляти своїми емоціями, але вже ненавидять інакшість.
Це не real politic і не «право сильного», якими вони намагаються прикриватися на міжнародній арені. Це — класичне психіатричне відхилення з букетом симптомів — запереченням очевидних фактів, оперуванням взаємовиключними конструктами, емоційна нестабільність, агресія, страх перед батьком, неврози, і — на жаль, жага до насилля в будь-яких формах.
Росія, російська культура, російська економіка і самі росіяни — психічно хворі, перетворення девіації на норму призвело до незворотних змін в їхніх структурах. Недаремно в усьому російському зараз проступає жага до самознищення.
Сподіватися на діалог з росіянами — це як сподіватися на діалог з Чикатило. Їхня культура — не більше, ніж щоденники Чарльза Менсона. Їхній спорт — це вранішня пробіжка Унабомбера.
Чому ж так відбулося? Можливо, з тої самої причини, чому з’являються девіанти у здорових суспільствах — щоб через болісний досвід нагадати, з якою метою постали суспільні норми, чому еволюція та виживання вимагають певних стандартів поведінки, і чому свобода одного закінчується там, де починається право іншого.
І якщо існує жахливий монстр з головою бика, який уособлює смерть та розруху, то обов’язково прийде герой, який обламає монстру його роги та повісить їх на стіні свого охайного й чистого дому.
Українцям доведеться стати цим героєм.
Отець Іван Рибарук: “Ми перемогли у цій війні з самого початку, бо ідемо з Ісусом”
Comments are closed.