До села Нікішине, що на південний схід від Дебальцевого, майже не доїжджають волонтери. Там тримає оборону 128 гірсько-піхотна бригада. Хлопці не збалувані увагою преси, їх не називають кіборгами, та й на кіборгів вони, мабуть, подібні мало. Принаймні Коля був би останнім, кого б мені спало на думку засоціювати не лише з технологічним монстром, а й з чимось військовим узагалі. Завжди уважний, навіть до дрібниць, інтелігентний інколи аж до оскоми, спокійний та привітний. Пригадую, він розповідав, як важко йому дався підйом на карпатську гірку Хом’як… здається, то було ще минулого літа…
І коли в день відправки мого чоловіка я побачила біля франківського військкомату Колю, мене навіть трохи попустило. Його (а значить і мого Андрія) просто не можуть відправити на війну! Він — воювати?! Що він має там робити не те, що без досвіду служби в армії, а навіть без військової кафедри, із абсурдним записом «діловод» у військовому квитку?! Тоді майнула обнадійлива думка, що їх просто потренують на полігоні, а потім поставлять на якийсь ближній блокпост.
Це було лише три місяці тому. Ні, це було вічність тому. Тоді ми ще дуже мало знали про наших чоловіків…
Наша п’ятихвилинна розмова переривається ледь не щохвилини.
— Як ви там?
— Нічого, тримаємося.
— Часто бомблять?
— Та постійно лізуть.
— Лізуть?!
— Ну та, лізуть з усіх боків. А бомблять так, для розминки.
Звісно, нас змінила війна. Нещодавно з пораненим десантником 95 бригади ми провадили майже світську бесіду про те, що ще рік тому видавалося б жахливим сном після переглянутого на ніч бойовика. Ми звикли до щоденних новин з фронту і намагаємося не брати їх близько до серця. Бо інакше жити стане геть неможливо. Але від сталевих ноток у зазвичай м’якому Коліному голосі… Вони досі дзвенять у моїй голові щоранку.
Часто, коли питаєш хлопців з передової, що їм потрібно, чуєш майже традиційну відповідь: «Та ніби нічого». Але коли починаєш розпитувати, а що ж у них є, з’ясовується, що майже нічого й нема.
— Рації, аптечки, буржуйки, спальники, теплі речі? — випитую за списком.
— Теплі речі — в кого як, рація одна, аптечок нема. Ір, а тепловізор — це взагалі реально? — раптове питання ва-банк, без особливих сподівань, навіть не прохання! І в його смс з переліком потреб тепловізора теж немає. Є дизельний генератор, бензопила, рації, біноклі, буржуйки, є купа батарейок, а також «кава та сигарети, скільки зможете». Усе це, а також кілька натівських аптечок, термобілизну, спальники, ящик шоколадок і багато всього іншого минулої суботи ми зібрали, привезли й передали їм особисто в руки. Хлопці жартували, що Святий Миколай загубився у календарі та прийшов до них на місяць раніше. Тішилися, мов діти. Та найбільше дякували за… чеські «іппшки» (ІПП — індивідуальний перев’язувальний пакет), бо ж вони там «розходяться, як гарячі пиріжки». Зі слів Колі, більше половини хлопців з їхнього підрозділу вже потрапили до шпиталю.
У понеділок він дзвонив знову. Картав себе, що забув попросити медичні ноші. Там знову бої. І того дня у них були і поранені, і загиблі.
Ми намагаємося жити далі. Поки вони борються за виживання — своє і наше. А я й досі не знаю відповіді на його запитання: «Ір, а тепловізор – це реально?».
Від редакції
Микола просив про нього не писати, але тепер, напевно, мусимо. У своїй колонці Ірина Гищук пише саме про нашого Колю — головного редактора сайту та журналіста газети «Репортер» Миколу Волкова. Це він після нетривалого навчання вже майже три місяці воює на Донбасі, незважаючи на поганий зір і не дуже здорове серце. І там таких багато.
Тепловізор «Пульсар HD50» коштує майже три тисячі євро. «Репортер» збирає гроші.
Номер картки ПриватБанку — 5168 7420 1862 8531 (Олександр Молодий).
Готівку можна приносити просто в редакцію газети (Івано-Франківськ, вул. Чорновола, 99).
Цільове використання коштів гарантую.
Андрій Філіппський, редактор “Репортера”
Сторінка у Facebook — «Волонтерська група «Парк».
