Телевізор я дивлюсь переважно «бічним зором», працюючи за комп’ютером. Але клятий «ящик», переконуюсь знов і знов, і в цій позиції не полишає діяти на підсвідомість. Тому що потім сняться сни. Сниться якась яскраво освітлена сцена, типу тої, куди виводять людей, що сильно бажають продемонструвати свої здібності мільйонам телеглядачів…
Світять софіти. Гудить невидимий, але чутний партер. Потім на сцені з’являється добродій у картатих трусах і починає обома руками гамселити собі в черево. Сильно так лупає, в реалі відбив би собі увесь фарш. А черево гудить як церковний дзвін. І гудить воно не хаотично, а ніби у знайомому такому ритмі. Я навіть слова згадую. «Зажигай новые звёзды!». І щось там про цунамі. Хтось аплодує добродієві у трусах, хтось верещить від захвату. Я прокидаюся. І розумію: мені наснилось не щось пусте, а священний процес сучасного українського звіздороблення.
Хоча всенародна танцювальна істерика (тьху-тьху!) поступово згасає, великі боги телешоу не залишають Україну сиротою. Ці добрі небожителі дають країні нові масово доступні видовища, нагадуючи, що кожен має шанс на успіх і визнання. І якщо колись для досягнення успіху потрібно було довго вчитись і виборювати професійну позицію, то в наші часи нічого такого не потрібно. Вийшов на кастинг, підняв зубами стіл і все. Ти – звізда. А якщо фахові звіздороби знайшли в тобі щось незрозуміле із назвою «харизма», то ти не просто звізда, а офігенна суперзвізда. Себто, маємо просто на очах втілення затятої мрії усіх лінюхів: хто був нічим, той став усім. Тут і тепер. Без прелюдій. При тому всьому це диво не потребує перемоги кривавої пролетарської революції, а відбувається у приємному гламурно-буржуазному форматі.
Найцікавішим у тому всьому є те, що колись називають «суспільно значимим результатом». Надія на успіх, кинута в широкі маси, діє на загал заспокійливо. Адже відомо, що усі масові протести мають своїм джерелом безвихідь. А тут народу кажуть: «Вихід є!». Достатньо показати журі харизму (іноді навіть не знімаючи штанів) і ти – в шоколаді. Друзі заздрять, знайомих душить жаба, а твоя дівчина (чи хлопець), каже: «Ну ти ваащє!». Життя вдалося.
Тому – кожен за себе. А там, де кожний за себе, в шоколаді не тільки (й не стільки) звьозди, скільки ті, хто замовляє музику. Але ці прописні істини навіть не сильно приховують від споживача гламурного продукту (й, за сумісництвом, електорату). Хліба і видовищ! Формула, вкарбована у плісняве каміння давньоримського Колізею, не може застаріти. Адже за дві тисячі років нічого не змінилось. І люди такі самі. Лише в одязі більше синтетики, а на обличчях – целюліту. Бо прогрес.
Все це означає, що наше суспільство залишило «стадію пошуку» і увійшло у «стадію стасісу», тобто знаходиться в тупому заціпенінні, не бачачи ані значимої спільної мети, ані доступних засобів для виходу з глухого кута. На цій стадії індивідуальні прориви до успіху «народних талантів» сприймаються як такий собі замінник успіху загального і як зрима надія на краще. Всі навколо розсварені, підозрілі, байдужі і невпевнені у майбутньому. Всі проекти сприймаються як «розводки», цінності зведені до зовнішніх проявів заможності. І тільки носії свіженьких сценічних «харизм» отримують від мільйонів людей знаки співчуття і прихильності. Отримують у ту зоряну мить, коли вони, з одного боку, ще «такі як усі», а з іншого – вже за межею. Завтра вони стануть чужими. Мешканцями іншого світу, блис-кучого і несправжнього. І отримають інші знаки.
