Роман Вірастюк – знакова для Прикарпаття людина, відомий спортсмен та управлінець. Нещодавно «Репортер» дізнався, що він вирішив звільнитися з управління спорту Івано-Франківської ОДА, де успішно пропрацював понад п’ять років.
– Пане Романе, що послужило причиною звільнення?
– Я йду за станом здоров’я. Адже у 2005 році мав важку операцію на серці. Ці роки протримався, а зараз треба трохи відпочити від цього всього.
– Від чого?
– Для мене дуже важливі духовність і мораль, психологічний комфорт. Я пропрацював в ОДА 2057 днів – сьогодні з цікавості порахував. І раніше не виникало гострих кутів у плані оточення. Мені було комфортно працювати, сподіваюся, що й зі мною колегам теж було нормально.
– Що змінилось?
– Люди почали вигадувати дивні речі. Наприклад, той смішний скандал із шаховим клубом. Сказали, що Вірастюк хоче забрати в дітей клуб і продати його. Без жодних підстав. Якби ті люди знали, що за це буде юридична відповідальність, вони б так не говорили й не писали. Приміщення є власністю облради, балансоотримувач – наше управління. А керівництво клубу за 20 років не змогло зареєструвати статут і не підписало угоду про оренду – хоча б за одну гривню! Ну то хто в кого і що хотів забрати? Люди повелися некрасиво.
Крім того, я вважаю неправильним адміністративне приєднання спорту до освіти.
– Чому це погано?
– Недавно говорив з міністром спорту Равілем Сафіулліним про те, що проект приєднання Мінспорту до Міносвіти – це хрест на великому спорті. Тут треба розуміти, що масовий, освітянський і спорт вищих досягнень – дуже корисні речі, але різні. І вони нормально існують поруч, коли відокремлені. У цілому світі так прийнято.
Зараз, так розумію, державу більше цікавить масовість. І то – під питанням. А завдяки спортсменам високого класу ми презентуємо нашу державу. Саме тому, що Україну спортивну знають у світі, ми можемо отримувати такі форуми, як Євро 2012 чи чемпіонати Європи з різних видів. А це інвестиції, фінанси.
— І приєднання недоцільне, напевно, саме в плані грошей?
— І це теж. Нині лише три перші номери збірної фінансує держава, а весь резервний склад лягає на плечі областей. Мало того, що ми їх готуємо, ще маємо фінансувати поїздки на змагання. А де взяти ці гроші?
Я прийшов на держслужбу після 25 років стадіону, після спілкування з чиновниками з іншого боку барикад. І, ставши одним із них, ставив собі за мету, аби спортсменам і тренерам було комфортно. Щоб спортсмени могли їздити на змагання із тренерами. Бо з моїх трьох олімпіад тренер їздив зі мною тільки раз. Повірте, один його жест з трибуни допоміг мені додати до результату майже метр. Тренер поруч – це дуже важливо.
 |
– Ви відправляли тренерів за позабюджетні кошти?
– Так, нам вдалося знайти гроші, щоб відправити до Пекіну разом із спортсменами чотирьох тренерів. Двоє поїхали до Ванкувера. Я навіть віддав своє місце тренерові. Бо мені пропонували поїхати у тургрупі разом із функціонерами, але на моє прохання президент НОК України Сергій Бубка дозволив заміну. Адже користі так буде більше.
– Скільки коштує така поїздка і звідки ви брали гроші?
– До Пекіна одна поїздка вартувала понад 3 тис. доларів. Знаходив я їх через особисті стосунки. Ішов до тих бізнесменів, хто раніше займався спортом. Звісно, на коліна не падав, просто пояснював. Є люди, які розуміють. І не тільки щодо поїздок на змагання.
Наприклад, я запропонував забудовнику Ігорю Луканю облаштувати комерційне приміщення на першому поверсі під спортзал. Попит зараз невеликий, орендарів немає. Все одно ж він залишиться власником, а діти матимуть, де займатись. Тепер там спортзал на 120 м2, діти займаються карате. Спорт жорсткий, але мені подобається, що на кожному занятті (мій син туди ходив) десь 40 хвилин дітям розповідають про мораль, про культуру, про те, що сила – не головне. Я сам сидів і слухав. Їхня східна філософія нагадує наші християнські принципи.
Шкода, що цей випадок не послужив прикладом для інших. Бо дітей треба забирати з вулиці.
– Який досвід винесли з роботи в ОДА?
– Білий дім не є винятком, він такий самий, як суспільство. Є люди, є людиська. Але наші люди ходять навколо Білого будинку та думають, що там усе насичено страшенними благами, пільгами. Це міф. Наприклад, шість чоловік у нашому управлінні ведуть 19 районів і міст області, 8 департаментів міністерства, 53 ДЮСШ. Уявляєте, скільки це роботи? І зарплата в них від 900 до 1200 грн.
Колектив в управлінні не змінюється. Я нікого не звільняв. Працюють фахівці, які знають і вміють, яким небайдуже. Ми не закрили жодної спортшколи, як важко не було. В інших областях закривали. Окремо пишаюся тим, що за ці роки змогли дати спортсменам 16 квартир – це майже світовий рекорд.
– А правила, чиновницький етикет?
– Ну, було таке. Мене теж свого часу хотіли «построїти». За моєї каденції змінилися чотири міністри. Один із них сказав фразу, якою я пишаюсь: «Ти єдиний, якого я не зміг нагнути».
Також мені колись дорікнули, мовляв, різко висловлююсь в бік голови ОДА та його заступників. Знаєте, що я відповів тому чоловікові? «Я прийшов сюди сильною особистістю і таким же піду звідси. А ти прийшов сюди, аби, можливо, стати особистістю, і не факт, що в тебе це вийде». Треба просто не боятися за крісло.
– Що тепер будете робити?
– Залишатись людиною – зараз це дуже актуально. Тому що багато людей втрачають людську подобу. Бачу багато хамства, неповаги, люди перестали бачити й чути одне одного. Мені сподобався вчинок мого брата Василя. Він у цю новорічну ніч зібрав перед будинком своїх сусідів на шашлик і перезнайомив. Це людське, цього зараз бракує.
Я не збираюся просто сидіти на пенсії. Хочу видати книжку, адже давно маю підготовлені 200 віршів. Деякі вже покладені на музику. Маю багато роботи, бо великих статків на держслужбі на заробив. Хочу зустрічатися з молоддю і на власному прикладі показувати їм, що в цій державі також можна бути успішним. І можна пишатися тим, що ти українець.
Я щаслива людина. В мене є дружина, діти, батьки, брат, друзі. Я хочу бачити, як росте мій молодший син, бо, коли ріс старший, я їздив по зборах. Після того, що сталося з серцем, бачу світ по-іншому, розумію справжні цінності. Бо вже знаю, що одного разу ти можеш просто вийти на обід і не повернутись. Якби кожен так сприймав, ми жили би краще.
І кожен ранок, отворивши очі,
Подякуй тихо Богу – не для всіх,
Що день такий настав опісля ночі,
І попроси пробачення за гріх.
Comments are closed.