Закон і органи

В Україні почали обговорювати новий законопроект про трансплантацію. Незабаром для того, щоб після смерті з тіла людини забрати органи, медикам вже не потрібна буде згода родичів покійного. Не написав відмову поки живий — згоден!

Дві презумпції

«В Україні трансплантація перебуває на початковому етапі розвитку, — каже Володимир Пилипчук, головний спеціаліст з хірургії головного управління охорони здоров’я ОДА (ГУОЗ). — У той же час, трансплантацію органів у світі визнали золотим стандартом при лікуванні багатьох хвороб. Це, зокрема, важкі захворювання нирок, печінки, серця».

Країни, де проводять транс­плантації, поділяються за двома типами законодавства. В одних державах діє презумпція згоди. Тобто, якщо людина не залишила документ про заборону брати з себе органи, то після смерті її тіло може стати донором. Таких країн у світі — третина. Наприклад, Іспанія, Італія, Австрія. Десь у 64% держав діє презумпція незгоди — забір органів можливий лише за прижиттєвої згоди людини або згоди родичів після її смерті. Такі закони в США, Німеччині, Франції, Бельгії тощо.

Як кажуть медики, незважаючи на різне законодавство, у розвинених країнах статистика по трансплантаціях суттєво не відрізняється. Натомість те, що презумпція незгоди нині діє і в Україні, лікарі розцінюють як проблему.

Відповідальність за мозок

Ідею нового закону днями обговорювали на круглому столі в обласній клінічній лікарні. Учасники ледь не в один голос заявляли, що діючу нині в Україні презумпцію незгоди треба змінювати. А те, що у США при такому ж «незгодному» законодавстві дві третини трансплантацій проводять від мертвих донорів, пояснювали іншим менталітетом. За океаном, до слова, щорічно відбувається близько 25 тисяч трансплантацій.

В Україні практично всі пересадки органів роблять від живих реципієнтів. Якщо мова йде про нирку, то хворому її віддають близькі родичі. За словами лікарів, запитувати у невиліковно хворого чи його родичів про майбутнє його органів — неетично та просто аморально. Проте, складається враження, що в Україні не діє й нинішнє законодавство. Чи знає сьогодні пересічний українець, що може дати дозвіл на посмертне донорство? Чи, може, хтось бачив такий бланк? Отож бо й воно…

А що майбутній закон, за який так ратують медики? Чи етично буде ставити тих же родичів перед фактом, що в їх близької людини виріжуть кілька органів, бо за життя вона не залишила письмової заборони на це?

«Коли ми говоримо про транс­плантацію органів від мертвої людини, мова йде здебільшого про тих, хто загинув в автокатастрофах, отримавши травми, несумісні з життям, — каже перший заступник начальника ГУОЗ ОДА Роман Мельник. — Тоді можна взяти здорові органи та когось врятувати».

«Одним із завдань трансплантації є кваліфіковано визначити смерть мозку, — говорить Володимир Пилипчук. — Тільки коли зафіксована смерть мозку, є можливість і право вилучати органи для трансплантації. Тоді людину підключають до штучної вентиляції легень і штучного кровообігу. Мозок вже не живе, а органи ще функціонують».

Як заявив на тому ж круглому столі працівник обласної прокуратури Тарас Семків, нині процедура отримання анатомічних матеріалів донорів-трупів є непрозорою, суспільство про неї непоінформоване. На Прикарпатті у цій сфері вже навіть передали до суду одну гучну справу.

Треба вчитися

Трансплантацію розвивати дуже необхідно, переконують лікарі. За словами Володимира Пилипчука, якщо людині просто видалять нирки, вона змушена тричі на тиждень відві­дувати в лікарні процедуру діалізу. Утримання одного такого хворого щороку коштує державі 200 тис. грн. І апарати діалізу є далеко не в кожному закладі. Натомість операція з пересадки нирки є дешевшою (близько 180 тис. грн.), і після неї людина не прив’язана до лікарні. Їй потрібно лише приймати ліки, аби організм не відторгнув орган (ще 20-50 тис. грн. на рік). Економія коштів очевидна.

Наразі в Україні діють сім цент­рів трансплантації органів: Київ, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса, Львів, Харків. Усі вони державні. Здебільшого там мають справу з операціями на нирках і печінці. Деякі центри спеціалізуються й на серці.

Свій центр трансплантації хочуть мати й медики Прикарпаття. За словами проректора з лікувальної роботи івано-франківського медуніверситету (ІФНМУ) Володимира Федорченка, сьогодні вже сформували групу місцевих лікарів, які незабаром вирушать на навчання з трансплантації.

Проте чи готове суспільство до нововведень у трансплантації, якщо переважна більшість людей не має поняття про нинішні норми у цій галузі? Думається, для розвитку цієї науки та розуміння з боку громадськості одного-двох круглих столів замало.

До теми

Нині в Україні живуть 854 пацієнти, які перенесли пересадку органів. Здебільшого це люди з пересадженою ниркою. За статистикою, в країні щорічно виконують 100-120 трансплантацій органів.

В Івано-Франківській області є 25 таких пацієнтів. Троє з них мають трансплантовану печінку, 22 — нирки.

Як у них?

1993 році нинішній професор, зав­кафедри загальної хірургії ІФНМУ, головний позаштатний судинний хірург області Іван Гудз був на стажуванні в Австрії. Там лежав пацієнт, який потребував пересадки печінки.

«У Німеччині, де діє презумпція незгоди, в місті Бремен сталася дорожньо-транспортна трагедія, — розповідає професор Гудз. — Із трьома австрійськими хірургами ми одразу сіли в невеликий літак. В аеропорту Бремена нас чекала машина, тож за дві години були в операційній.

Людина вже була на керованому диханні, функціонували системи та органи, мозок не функціонував. Разом з водійськими правами у неї був документ зі згодою стати після смерті донором органів. Тіло вже було розібране «на запчастини», як його машина. Ми забрали печінку, інші лікарі забрали серце, нирки тощо. Ми підготували печінку, законсервували її, сіли в той же літак і вилетіли назад. Операція з пересадки тривала понад три години. З моменту, коли ми дізналися, що з’явився донор, і до моменту завершення операції пройшло 12 годин».