Веселі пані з гардеробної пам’ятають Штепселя з Тарапунькою та бояться живої риби у жіночих сумочках.
Збереглися добре, бо у холоді
Четверговий вечір, пронизливий вітер і хляпанина. Та біля входу до облмуздрамтеатру зібралося чимало народу. Сьогодні — «Таксист-2». Нам теж туди. Але не дивитися виставу, а побалакати з тутешніми гардеробницями. Казав же колись Станіславський, що театр починається з вішалки. То яка ж вона в Івано-Франківську?
У гардеробній на всю працюють три пані. «А що про нас писати? — дивуються. — Беремо одяг, даємо номерки». Та більше говорити їм зараз і нема як. Вистава от-от почнеться, людей біля гардеробу чимало. І на всіх одне питання: «А в залі не холодно?». «А у вас де місця? Якщо біля сцени чи коло дверей, то буде холодно… Ви собі курточку візьміть, бо маєте короткий рукав, змерзнете… Та такий гарний хлопчина, так гарно вдівся, нащо вам те пальто?.. Ні, рюкзак на куртку вішати не будемо, але можете лишити, ми його під прилавок покладемо», — для кожного знаходять поради жінки. До речі, дуже нагадують «домашніх» бабусь — і порадять, і похвалять.
Люди продовжують іти, навіть коли у залі вже починається вистава. «То завжди є такі добігаючі», — сміється пані Оля Вітовська. «А самі не мерзнете?». «Та ми тепло вдягаємося, — показує вона на гольф під форменим кептариком. — Та й звикли вже. Я тут працюю сім років, а от мої колеги — три Марії — то з самого відкриття, вже по 32 роки».
«Наш директор жартує, що ми так гарно збереглися, бо завжди у холоді. Ми такі старі працівники, що знаємо всі номерки напам’ять. А ще ми — люди довірені», — гордо додає інша гардеробниця Марія Савчук.
Кажуть, якщо ви загубили чи забули у театрі якусь річ, а знайшли її тутешні працівники, то обов’язково повернуть. «У нас тут раз валізу з грошима лишили, — каже пані Марія. — То було дуже давно, ще за радянської влади. Вдягався чоловік і лишив на прилавку, відкрили — перерахувати не мож було. І таки потім знайшли того чоловіка».
«Скільки років ми тут, у нас ще нічого не пропадало, — каже друга Марія — Шиндак. — І норкові шуби лишають, і шапки. Кажу, головне бережіть номерок. Пам’ятаю, колись були загубили номерок у снігу. А навесні приходить чоловік і просить видати по ньому речі. Та не вийшло в нього — бо ми точно відмічаємо, якого нема».
І тут щось поскакало…
Хоча гардеробниці запевняють, що робота у них звичайнісінька, але з історій, які раз за разом пригадують, виглядає зовсім інакше.
От ви знаєте, чого сумки й рюкзаки не вішають разом із куртками, а кладуть під прилавок. Це тут непорушне правило. «Бо хтозна, що у тій сумці є? — кажуть жінки. — Може щось потекти на речі. Буває таке, що приносять м’ясо, молоко, навіть живу рибу».
«То такий курйоз був, — сміється пані Марія Савчук. — Якось так вийшло, що я тут була сама. Лишила жінка кульок і не сказала, що там є. Уявіть, у холі тиша, а у мене під прилавком щось починає скакати! І то скаче далі — по гардеробу. Я так настрашилася, що аж на той прилавок вискочила. Побігла кликати чергового пожежника, а той уже подивився, що то всього лиш риба… жива».
Виявляється, що одним гардеробом робота їхня не завершується. Що сказати — театр, тут усі час від часу змінюють ролі. Подеколи на вході стоять, на прохідній чергують, і до декорацій та костюмів інколи прикладаються. Навіть більше — на сцену виходять.
«То раз таке було, — розповідають вони, — ми у масовці грали. Мали шум у театрі зробити. Вривалися з дверей, бігли до сцени та кричали до людей: «Що ви тут робите?». Хоча як та вистава називалася, вже, чесно, не пам’ятаємо».
«А от ще одна наша Марія — Басюк, вона нині взяла вихідний, то навіть у кіно знімалася, — каже пані Ольга. — На Чорновола знімали фільм, там був будинок такий старий, страшний, «німці» приїхали і полонених вели. А вона — сама маленька, худенька, вдягли так нещасно, чисто тобі полонена».
Найімовірніше, то були зйомки фільму Олеся Янчука «Нескорений».
Від Ротару до «Х-фактора»
«Як то у театрі працювати й вистави не бачити, то вже є гріхом, — сміють жінки. — Дві тут лишаються, а дві у зал ідуть. Бо ж треба знати! Люди часто питають, що то за вистава, чи варто іти, сусідам квитки купуємо».
У театрі виступають різні колективи, приїжджають з гастролями. Але наші гардеробниці більше люблять своїх, рідних. «Наші вистави всі гарні, бо вони наші, ще й до того артисти які у нас?! — переконує пані Марія. — Ми патріоти свого театру. Бо як чужий, то мені навіть не інтересно йти, я ж їх не знаю, а сюжети, то я більш-менш усі бачила».
А стільки знаменитостей, скільки бачили вони, певно, у нас на Прикарпатті ніхто більше й не бачив. І Тимошенко, і Янукович… Навіть зятя Брежнєва пам’ятають. А про все обласне керівництво й говорити нема що.
А зірок… «І Штепсель з Тарапунькою, Плятт, Юрський, це ще ті радянські всі, — перераховують навперебій. — Ротару, Кіркоров, Мойсеєв, Малінін, Ані Лорак. І та маленька зірочка наша — Таня, як то її тепер, ага — Тіна Кароль. Хіба що одної Пугачової не було».
«Я тих Штепселя з Тарапунькою бачила, як ото зараз вас, — захоплено розказує Марія Савчук. — Якраз на вході стояла, як вони заходили». І які вони? «Та як які? Один високий, другий маленький», — сміється.
З Тарапунькою та Штепселем у Франківську сталася весела історія. «Тут, поруч, ще був гастроном, — підхоплює пані Ольга. — Вони й кажуть продавщиці — дайте нам макаронів, пшона, гречки. А та їм — не маю у що насипати. Бо то так було при радянській владі. Вони й пожартували — сипте в одне. А вона дурна послухала. То потім ту історію по цілому театру розказували».
«От не раз дивлюся в телевізор, цього бачила й того бачила, — переходить на іншу тему пані Ольга. — Ви б знали, як то Мойсеєв вміє зал завести! Не те, що Кіркоров: став, поспівав, пішов. Може, він думав, що у село забите приїхав?».
«А як мені Скрипка сподобався! — перебиває її пані Марія. — Я як його по телевізору бачила, то зразу виключала. А тут приїхав — ніколи не думала, що в нього руки-ноги так викручуються. А співав, і грав, і по стільцях скакав».
А недавно в театрі були зірки «Х- фактора». Гардеробниці розповідають, що той сезон по телевізору їм геть не сподобався, а як приїхали сюди… «які молодці, як співали, і всі вживу. Ми думали, що то діти якісь, а то такі мужчини! Той з ямочкою, Литвинчиков, так по залу бігав, що охоронець за ним додивитися не міг».
Жартують, мовляв, уже все в цьому залі бачили — і комуністів, і Свідків Єгови, і цирк. Але й того мало. Скільки зможуть, стільки будуть дивитися на нових і старих зірок, прийматимуть і віддаватимуть речі. Бо як без театру?
Comments are closed.