Президент публічного акціонерного товариства «Родон» Ярослав Каспрук – про виробництво, споживання та шокову терапію.
– Пане Ярославе, того величезного заводу, який працював на оборонку, вже немає. Що є?
– У 2008 році ми відкрили деревообробне підприємство закритого циклу – від прийому деревини до випуску дерев’яних вікон, дверей і трьохшарового брусу. Потужність – 5000 м2 віконно-дверних конструкцій на місяць. За технологіч-ним обладнанням завод можна назвати найсучаснішим у Західній Україні, а може й в Україні взагалі. Продукцію продаємо під торговою маркою «Карпатія».
– Скільки коштує запустити таке виробництво?
– Німецька деревообробна лінія обійшлася у 6 млн. доларів. Гроші взяли від продажу землі під торговий комплекс «Метро» плюс кредитні ресурси. Завод запустили за вісім місяців – повір-те, це дуже швидко. Натомість, прийшла криза, і все будівництво стало на коліна. Зараз воно вже потрохи оживає. А ми працюємо під замовлення, готуємося до більших обсягів.
– Сьогодні дверей і вікон – на кожному кроці. Конкуренцію відчуваєте?
– В основному змагаємося з харків’янами, фабрикою «Модерн». А решту можна назвати штельмахарнями. Знаєте, що воно таке? Саме так називалися колгоспні маленькі цехи, що робили для села дахи, двері, вікна. Це слово найкраще передає стиль роботи подібних підприємств. І нічого образливого тут немає. У мене батько був штельмахом. Слово запозичене чи з німецької, чи з польської мови, за українським словником звучить «стельмах», означає майстра, який кустарним способом робить вози, колеса, працює з деревом.
– Плануєте далі розвивати виробництво дверей і вікон чи ще щось? Адже вільних площ на заводі вистачає.
– Перспективу все одно бачу у деревообробці, хочу робити дерев’яні будинки. У мене є готовий проект. Це завод на 130 працівників, оборот – 20‑22 млн. доларів, обсяг – 120 будинків на рік. Таке підприємство коштує приблизно 7 млн. євро. Зараз будуємо дилерську мережу для продажу вікон і дверей по всій Україні. Коли матиму остаточно налагоджену структуру продаж, тоді й новий завод буде легше розкручувати.
Також був проект великого торгово‑розважального комплексу вартістю 30 млн. доларів. З магазинами, ресторанами, кінозалом, усім, що має бути. Ми навіть уже домовилися з київською девелоперською компанією, підібрали так званих якірних орендарів, збиралися підписувати документи про фінансування, а тут – криза…
Вільних площ і зараз є море – лише виробничих близько 50 тис. м2. В оренду здаємо лише 5 %, за землю платимо величезні подат-ки. До тієї ж кризи було багато переговорів з іноземцями, капітал тоді рухався на схід. Потім вони зупинились, а зараз вичікують.
– Завод чи торгово‑розважальний комплекс? Що вигідніше для бізнесу, а що для міста, громади?
– Для бізнесу важче й ризикованіше інвестувати у виробництво. Торгівля – простіша річ, і гроші там повертаються швидше. А для міста: що більше приносить доходів у бюджет, то і буде краще. Втім, лише споживати теж неможливо. Тож виробництво таки потрібне. Натомість, воно вимагає багато речей, яких в Україні немає.
В Європі для інвесторів, які створюють нові робочі місця, є пільгові умови, їм дають нормально стати на ноги. У нас навпаки, податки – драконівські.
– До речі, як вам проект податкового кодексу, який зараз обговорюють?
– Нічого доброго. Лише умови стали жорсткішими. Виглядає, що наш уряд зовсім не думає про майбутнє. Замість стимулювати виробництво, допомагати, образно кажучи, створенню нових дійних корів, вони придумали, як більше видоїти з тої корови, яка ще є.
Особливо вражає безакцентне списання заборгованості. Тобто прийшла податкова, перевірила, намалювала штраф і термін його сплати, не заплатив – гроші списали з рахунку. А потім іди доказуй у суді, хто правий. У нашому суді, судися з нашою податковою. Насправді є презумпція невинності, тож має бути навпаки.
Пройшло два роки, як ми завезли обладнання та заплатили ПДВ. Досі повертають. Спробуйте взяти десь два мільйони покористуватися. А держава забирає дуже просто. Замість того, щоб вона стимулювала виробництво, її дотують виробники.
– Які стосунки між державою та бізнесом були б, на вашу думку, правильними?
– Держава має бути партнером. Це, наприклад, я і держава – нас двоє, ми допомагаємо одне одному. Я плачу податки. А за що я маю платити своєму партнерові (державі) гроші? За той факт, що він просто є? Ні, так не піде, це майже рекет. Держава як партнер має надавати послуги. Допомагати мені просувати товари на зовнішній ринок, забезпечувати мене кадрами (освіта), допомагати моїм працівникам жити (ЖКГ), доїхати до роботи і додому (дороги, транспорт), лікувати тощо. А той, хто тільки забирає, то не партнер. І це не державна політика, це – рубання гілки, на якій сидиш.
Ми кажемо – приватний бізнес. А насправді в Україні немає жодної фірми без участі держави. Вона завжди є, вона поруч і завжди дуже чітко забирає свою долю. А натомість?
– То як змінити ситуацію?
– Я за шокову терапію. Доки до народу не дійде, що далі вже нікуди, нічого не вийде. А тоді люди мають піти на вибори та обрати тих, хто зможе навести лад. Коли ми вибираємо президента, мера, сільського голову, нас не повинно цікавити, якої він партії. Нас має цікавити, який він ґазда, що вже зробив, чи є в нього порядок на підприємстві, в сім’ї. Лише тоді він зможе навести лад і на тій посаді, на яку претендує.
Досьє
Каспрук Ярослав Ярославович
Народився: 19 липня 1956 року на Тернопільщині.
Освіта: Львівська політех-ніка, факультет автоматики (1978), Вища школа бізнесу при Кабміні України (1989‑1990).
Кар’єра: 1978‑1990 – працював на заводі «Родон», від майстра до начальника цеху.
1990‑1995 – головний інженер на заводі керамічно‑стінових матеріалів (Загвіздя).
1995‑2000 – керівник приватної пекарні «Біл і К» в Івано-Франківську.
З 2000 року – на заводі «Родон».
Сім’я: одружений, має трьох дітей, трьох онуків.
Захоплення: гірські лижі.
Comments are closed.