Все тече

Наймудріші з нас знають, що світ є ілюзією. Складною вібрацією крихітних часток, які створюють для нашої свідомості відчуття теплого і зимного, твердого і м’якого. Можна довіряти цій Матриці і сприймати радощі весняного ранку саме як радощі весняного ранку. Можна, навпаки, кожної миті пам’ятати, що весняний ранок лише сукупність складних ілюзій і радіти тому, що всесвітня порожнеча така ж незмінна, як і в незапам’ятні часи Будди.

З одного боку, між першим і другим різновидом радощів немає жодної різниці. З іншого – ці різновиди передбачають різні способи жити. У першому випадку людина живе як частина великого життєвого потоку, у другому – як маленький суверенний потік. В будь-якому разі потік має місце.

Немає нічого мінливішого і текучішого за життя. Воно тече, наче мати усіх плинних речей нашого світу. Життя ніколи не ставить нас у безвихідь, завжди залишаючи нам вибір і вихід. Хоча ми не завжди це помічаємо. Життя ніколи не зраджує нас. Це ми можемо його зрадити, свідомо вибравши смерть. Але рідко коли цей вибір оцінюють як неминучий. Адже життя безупинно перемагає смерть, хоча навколо нашої невеликої планети розкинувся космічний океан смерті.

У давні часи про це розповідала біблійна Книга Йова. Пізніше цією проблемою зайнялись спекулянти смислів – філософи. Свого часу Європа перехворіла на захоплення «філософією життя». Представники цієї течії – Ніцше, Шелер, Бергсон, Дільтей – відкидали вивчення традиційних і класичних цінностей заради безперервного творчого процесу фабрикації «життєвих» цінностей нового типу.

Анрі Бергсон був кумиром європейських інтелектуалів трьох перших десятиліть минулого століття та отримав у 1927 році Нобелівську премію з літератури. Його «Матерія і пам’ять» стала настільною книгою руйнівників класич­ного світу. А класичний світ тікав від життя в моральні роздуми і програв. «Життя є фундаментальним фактом, – писав з цього приводу Вільгельм Дільтей. – Воно є тим, що ми осягаємо зсередини; тим, за межі чого неможливо вийти. Життя неможливо притягнути до суду розуму». Зрештою, ХХ століття повірило Бергсонові і Дільтеєві та відкинуло імператив моралі. Разом із свободою воно отримало ядерну загрозу і СНІД. Моралісти вже вирішили, що гряде кінець світу. Життя перемогло моралістів.

Життєвий потік – як всесвітня ріка. Навіть якщо людина рухається у цьому потоці разом з іншими. Адже тільки людина є істотою, якій властива функ­ція починання. Здатність свавільно засновувати щось «нове». Десь під сподом нашого особистого відчуття часу криється та таємниця світу, яка проявляється виключно через свободу. Ми будь-коли можемо зупинити всі негаразди і всі прикрощі наших кар’єр і битв. Ми можемо просто полюбити жити, насолоджуватись не боротьбою, а метеликом, що летить над морем літнього різнотрав’я. Ми можемо почати нове життя у буддійському монастирі. Ми можемо поїхати так далеко, що жоден спогад про нас не здолає такої відстані. Ми можемо навіть втекти від себе у глибокі медитації. І там знайти щастя (не знаю, що поставити після цього речення. Крапку? Знак запитання? Ставлю три крапки, хоча це неправильно)…

Я все думаю: чому це я все ще не залишив великого потоку і не заснував своєї окремої «імперії усвідомлення», де можна не зважати на те, що називають «обставинами»? Напевне з естетичних міркувань. Хоча, чесно кажучи, г… на вони варті, оті «естетичні міркування». Скоріше за все, не залишив тому, що насправді для творення чогось «окремого» не потрібно нічого залишати чи від чогось там відділятись. Треба лише бути окремим. І жити далі.