Завідувач кафедрою біохімії та біотехнологій Прикарпатського національного університету професор Володимир Лущак увійшов до сотні кращих науковців України за показниками міжнародної наукометричної бази даних Scopus. Вона перш за все враховує кількість наукових публікацій вчених та їх цитування.
Аби дізнатися, чим же таким займаються франківські біохіміки, вирушаємо на кафедру. Дивно — літні канікули у розпалі, а тут кипить робота. Студенти у білих халатах щось пишуть, вимірюють, роздивляються у пробірках. А от їхні розмови настільки насичені термінами, що суть їх — за межею розуміння, принаймні для гуманітарія.
— Пане Володимире, що це у вас відбувається?
— Це перша карпатська літня школа з біохімії. Тут ми ділимося з юними колегами з різних міст України своїми знаннями у дослідженні вільнорадикальних процесів у живих організмах. Дуже страшно звучить? Спробую спростити. Всі чули слово «антиоксидант». От ми й вивчаємо, яким чином підтримується розумний баланс між цими частинками, вільними радикалами та захисними системами організмів.
— Де це може бути використано?
— Є багато варіантів. Оскільки вільні радикали супроводжують нас усе життя, а збільшення їхньої кількості виявлено практично при всіх хворобах, які знає людство, то це має значення при серцево-судинних, ракових, нейродегенеративних хворобах, цукровому діабеті І та ІІ типів. Далі — біотехнологія, харчова промисловість…
— Хто бере участь у цій літній школі?
— Загалом школа має зо 30 слухачів. Студенти з Донецька, Дніпропетровська, Кривого Рогу, Харкова, Полтави, Києва, Львова, Одеси, Чернівців.
— А наші?
— Є одна представниця.
— Чому так мало?
— А нашим нема потреби брати участь у такій школі, вони цю інформацію можуть отримувати щодня. У школі ж ми ділимося тими знаннями, вміннями, навичками, якими користуємося у повсякденній нашій роботі.
— От ці діти, у них зараз так очі горять, а чи є для них якась реальна перспектива?
— Так, тільки не скажу де — в Україні чи за кордоном. Але планета маленька, а наука — річ абсолютно міжнародна. Нехай хтось говорить про відсутність патріотизму чи ще щось, я не думаю, що це так. Фахівців треба готувати. Навіть якщо вони працюватимуть за кордоном, а багато з моїх учнів працюють там і працюють добре. Вони будуть робити добру славу про Україну, ось це принципово. А просто бити себе кулаками в груди і казати, що я патріот — це демагогія.
— Чи реально в наших умовах простій дитині після звичайної школи стати колись добрим ученим?
— Мені про це відносно легко говорити, бо я саме так ішов. У мене в дитинстві не було наставника, який би міг допомогти. Найперше — треба бажання, а ще здатність бігти на довгу дистанцію: аби стати добрим вченим, треба багато років наполегливої праці. А назагал треба добру базову освіту — для біохімії зараз принципово важливі не тільки біологія, а й хімія, фізика, математика. Далі треба потрапити у добру школу, намагатися вчитися у Майстрів. З сильнішим керівником набагато важче, але потім є результат. Ось такі прості секрети.
— Кажете, базовий рівень, а який він у нинішніх вступників?
— На жаль, наша школа нині показує деградацію. Базова освіта дуже погана. Але завжди є окремі учні з доброю підготовкою.
— Є реальна можливість поїхати за кордон?
— Звісно. Багато наших учнів працюють за кордоном, при цьому вони не їдуть туди прибирати лабораторії. Нещодавно ще одна дівчина з кафедри виграла грант для роботи у Фінляндії, проконкурувавши зі студентами, аспірантами Московського університету, Санкт-Петербурзького, Київського. Зараз наш хлопець виграв грант для роботи у Німеччині. Але це фахівці, таких небагато, завдяки їм у принципі й розвивається наука. Можливість є, треба працювати.
— Нині розмови про українську науку викликають хіба іронічну посмішку, а, на вашу думку, де ми зараз?
— Я в цьому випадку Україну б не відокремлював, це дійсно територія, яка є не дуже науково ефективною. Але, повторюся, наука — річ світового масштабу. Для мене принципово важливим є те, що тут готують фахівців світового ґатунку. І я переконаний, прийде час, і я його ще застану, коли ці люди будуть потрібні тут. А зараз треба підготувати, дати можливість попрацювати у кращих лабораторіях світу, потім хтось таки повернеться. Якщо цього не робити, нічого не буде.
— Ви теж повернулися з‑за кордону, скільки часу там працювали?
— На загал — більше трьох років. Найдовше у Бразилії — півтора роки, потім Канада — півроку….
— І чому саме Івано-Франківськ?
— Це моє місто, я тут народився, виріс, мені тут подобається.
— Чи має кафедра якісь особливості у підготовці фахівців?
— При моєму працевлаштуваннні сюди була принципова умова — ми введемо свою парадигму підготовки студентів. Суть у тому, що студента-біохіміка треба готувати через його включення у наукові дослідження. Усі проекти, які виконували студенти, мені особисто були цікаві, вони планувалися як науково-дослідна робота. Студент має відчувати свою значимість. Обов’язковим для тих студентів, які хочуть працювати у науці, є вивчення фахової англійської мови. Багато наших учнів здолали мовні бар’єри, вільно спілкуються, пишуть статті англійською. Розумію, що для людини з вулиці це може видаватися з галузі фантастики. Для нас це буденна робота, не святі горшки ліплять. У тих, хто хоче працювати, все виходить.
— Окрім вільних радикалів, ще чим займаєтеся?
— Старінням, способами, як його уповільнювати, або, по крайній мірі, щоб не розвивалися патології, які пов’язані з ним. Для прикладу, те ж ожиріння. Для цього працюємо з двома моделями — дріжджами та дрозофілами. І на цих моделях, через зміну дієти, через додавання певних чинників, ми можемо впливати на ці процеси.
Потім вивчаємо, що відбувається, якщо у харчуванні глюкозу замінити на фруктозу. Тому що людям, які мають цукровий діабет І типу, зазвичай рекомендують замінити глюкозу на фруктозу. Виявляється, що — так, на короткий час це, можливо, правильно. Але при довготривалому споживанні фруктоза може бути ще шкідливішою, ніж глюкоза. Ми над цією проблемою працювали п’ять років і зараз готуємо до друку серію статей.
— Це дуже фундаментальні речі, а чи є на них зацікавленість з боку влади чи бізнесу?
— Ні, парадокс полягає у тому, що ми зараз не маємо жодної фінансової підтримки, окрім як від нашого ректорату. Подавалися гранти — оцінки дуже високі, а грошей чомусь нема. Я не знаю, як це назвати. Це не суспільство, це так звана держава. Держава керівників, які думають тільки на коротку перспективу, а не про реальне майбутнє.
— Надія є?
— Надія є завжди. Тому я тут.
Comments are closed.