Тетяна Соболик Понад півтора роки тому заступник мера з гуманітарних питань Віктор Кімакович написав заяву і пішов із займаної посади. Щоправда, членом міськвиконкому він таки залишився. «Репортер» поцікавився, чим Кімакович займається нині і що планує робити далі.
– Пане Вікторе, чому ви пішли з посади заступника міського голови?
– Я пішов сам і думаю, що це було правильно. Відчув, що перетворююсь на чиновника, що немає команди, а відповідно немає мотивації працювати далі, нема роботи, пов’язаної з системними змінами. А для мене то було важливо.
– Куди ви перебралися?
– Повернувся на ту роботу, де працював до того – у фундацію Короля Юрія. Там я, напевне, почуваю себе найбільш комфортно. Зараз займаюся тими речами, якими займався завжди. Наприклад, ми другий рік поспіль відправляємо 12 дітей‑сиріт до Австрії на оздоровлення. Обласна влада оплачує проїзд, австрійці – перебування.
– Окрім фундації, ви ще займаєтеся європейськими рухами?
– На культурологічному рівні. Літературний проект Юрка Андруховича «Потяг-76», де перекладаються закордонні автори з Центральної Європи – в основному на українську мову. Скоро рік, як ми працюємо разом у цьому напрямку. Ще маємо стосунки з родиною Габсбурґів – колишніх імператорів Австрії. Сподіваємося, що колись це також виллється в якийсь культурологічний проект.
– Ви є прихильником галицького сепаратизму?
– Я є прихильником галицької автентичності, а не окремішності чи сепаратизму. Вважаю, що Галичина є самодостатньою цілісністю. Ми дуже різні зі Східною Україною: культурно, політично, релігійно, історично. Ми себе по‑іншому відтворюємо в історії. Ми – у вояках УПА, а вони – в радянській армії. Я не кажу, що це погано, бо то для них також рідне. Тому, як на мене, вихід для держави – це федералізм. Тим більше, що всі успішні країни світу є автентичними утвореннями. Я вважаю, що Галичина в першу чергу мала б думати про себе, а вже потім про решту.
– Нині відчуваєте себе політиком?
– Важко сказати. В душі я орнітолог. Це моя перша професія, я люблю спостерігати птахів.
Наразі політиком себе відчуваю, а чиновником – навряд чи. Бо немає команди. Якщо буде цікава команда, що робитиме цікаві програми, які завтра змінять місто, наприклад, ставлення до дітей з особливими потребами, повернуть місту привабливість, розвинуть туризм, то в такій команді я себе бачу. Наразі можу тільки з сумом спостерігати. Бо не бачу декларацій ані з боку сучасної влади, ані з боку тих людей, які позиціонують себе владою майбутньою: хто буде працювати у них в команді, який в них шлях? Зараз ми можемо тільки обговорювати: буде гаряча вода чи ні? Натомість, ніхто не говорить про те, що ми робимо для того, щоб гаряча вода була, наприклад, через п’ять років.
– Хто конкретно має цим займатися?
— Є таке поняття як залучення розумових центрів, які є не тільки у Франківську, а й за кордоном. Але на ці речі у нас відсутній попит. Наприклад, візьмемо програму «Старі школи». Це – корисна програма, яка втілюється в життя. А є відсутність програми, яка б дозволила раз і назавжди вирішити питання прибирання вулиць. Ми отримали у спадок радянські моделі, їх треба трансформувати. Але будь-яке керівництво вважає, що цього не потрібно. На їхню думку, досі можна замітати вулиці віниками з березових гілочок. А не треба щось винаходити – треба тільки переїхати кордон і подивитися, як там прибирають вулиці.
– Хто ж винен: політики, які йдуть у владу без команди, чи люди, які голосують не за команду та зміни, а за певне обличчя?
– Думаю, що винні всі. Фраза «Кожна держава заслуговує на своє керівництво» є правдивою. Якщо люди підтримують та задовольняються малим, то їх це влаштовує. Але ж керівник має думати про завтра, а не бути завгоспом. Проста людина, яка обтяжена домашніми проблемами, не мусить бачити виходу із певної ситуації, а керівник – повинен.
– В нашому суспільстві рідко хто голосує за програми – більше за картинку. А з іншого боку, мало хто виконує свої передвиборчі програми. Може, політики не виконують свої програми через те, що знають – їх ніхто не читав?
– Насправді скрізь у світі більшість людей не читає програми. Зрештою, всі програми однакові. Як на мене, люди голосують за очікування змін. Якщо вони підтвердилися, то політик отримує стільки ж голосів, а якщо ні, то очікування будуть втілені в когось іншого. Все одно я вважаю, що вибори – це добре. Щоправда, систему підточує те, що вибори у міську раду – за партійними списками, а вибори мера – прямі. Коли мер і більшість у міській раді є з різних політичних сил, то це вже конфлікт.
– Якими ж мають бути вибори?
– Думаю, у міські ради потрібні прямі вибори депутатів. Колись умовно один депутат відповідав тисячі мешканців. Тоді вони знали, до кого піти і попросити вирішити їхні проблеми. А зараз люди не знають. Тим більше, що політична сила дивиться на це через електоральні окуляри. Якщо їм вдасться із цього зробити шоу, то вони його зроблять, а інакше їм нецікаво.
– Тож ви маєте бажання повернутися в стіни «білого будинку» чи ні?
– Чи маю я бажання сидіти в кабінеті, мати службову машину, ходити на концерти, вручати квіти? Думаю, що ні. Але втілити якусь конкретну програму і насолодитися результатом, побачивши довговіч-ні зміни, я б хотів. Але для мене неважливо бути чиновником чи членом якоїсь робочої групи.
