– Пане Василю, як криза вплинула на видавництво книг?– Скажу з точки зору видавця – в мене колись була своя друкарня, та зараз не вигідно її тримати. Замовлень мало і сусід-ні друкарні, щоб втриматися на плаву, скидають ціну, навіть у порівнянні із докризовим періодом. Лиш би друкувати, рухатися. Люди потрапили в халепу і в один момент стали вдвічі біднішими. Це відбивається і на книжках загалом.
– Що зараз хочуть читачі?
– На всякий товар є свій покупець. Звісно, краще продається легка література. Бо ж скільки у нас, в Івано-Франківську, є інтелектуалів – 100 чи 200… Я б дуже хотів помилятися. Але в основному люди шукають максимально доступну для них літературу.
– Що зараз видаєте?
– Працюю із серією «Моє місто». Ми доробляємо уже 29 книжку – «Єзуїти в Станиславові» і, якщо все буде нормально, до Дня незалежності має вийти уже 30 книг.
– Яка книга з цієї серії користується найбільшим попитом?
– Найуспішнішою стала книжка «200 вулиць Івано-Франківська». Її просто шалено розкуповують. Чогось схожого за весь час кризи я не бачив. Ми швидше продаємо, ніж виготовляємо.
– А художня література?
– Ця краєзнавча серія трохи відсунула мене від художньої літератури. Бо це зовсім інше коло спілкування, авторів і так далі. Хоча саме художня література – то моя центральна тема.
– Все ж ви багато років працювали саме з нею, які проекти вважаєте знаковими?
– Річ у тому, що у видавництві художньої літератури є своя специфіка – має бути паровозик, який тягтиме інші вагони. Коли я починав займатися цим, було легко. Я жив у Франківську, розглянувся навколо – Андрухович. Ми тоді видали його «Перверзію». Він і був таким паровозиком. Потім дійшли до Іздрика. Далі не було кого брати, взяли Прохаська. Коли я запропонував йому зробити книжку в серії, він дуже здивувався, сказав, що не може писати на замовлення. Він тоді вів на ТРК «Вежа» ряд передач, ми відібрали кращі і зробили книжку «FM Галинина». Вона мала шалений успіх і до тепер продається. А Прохасько тоді на хвилі піднесення написав свої «Непрості».
– А як зараз з такими паровозиками?
– Тут я маю претензії до наших письменників. Так, надворі криза, але їм же від курсу долара не залежиться – пишеться краще чи гірше. Очікував, що вони як нормальні порядні громадяни мали б бути з людьми, підтримати їх і дати той продукт, який їм треба. На жаль, письменники піддалися кризовим настроям – ходять такі нещасні. Вважаю, що за оці три роки кризи не було жодної книги-події в Україні.
– То що, у Франківську нема з ким працювати?
– Звісно, є. У нас є зо два десятки цікавих людей – такої концентрації навіть у Львові немає. Та не буду їх називати, щоб когось не забути.
– А молодь пише?
– Проблема у тому, що ніхто не вчиться писати. Немає планок, до яких би вони тягнулися. Для прикладу, той же Юрій Андрухович вчився у Москві. Зараз туди на навчання ніхто не їде. А рівень наших ВНЗ взагалі нижче плінтуса. Ні в кого немає мети зробити доброго професіонала. Вони перетворилися у бізнесові структури, де заробляють гроші. Щораз менше стає людей, яких можна було б беззаперечно видавати. Наведу такий приклад – приходить наш редактор Ярослав Довган і каже: щось у цьому тексті є, але ж автор елементарного не знає, за ним треба переписувати всю книжку. І це проблема – велика проблема.
– Та все ж, щось плануєте найближчим часом видати з худож-ньої літератури?
– От Тарас Прохасько обіцяє дописати свою книжку «Люна». Обкладинку я ще років п’ять тому видрукував. Якщо ні – то зробимо подарункову книжку з текстів Прохаська. Буде вона трохи більшого формату, називатиметься «Бо таке».
– Колись ви організовували зустрічі з письменниками, чому припинили?
– Бо ці зустрічі просто не мали успіху. Запрошу я когось цікавого, а прийде п’ятеро людей. Незручно і мені, і тому письменнику, і не хочеться вже той вечір робити. Крім того, щоб людина прихала з Києва чи Харкова, треба вкласти гроші.
– А що ви самі зараз читаєте?
– Переважно літературу по роботі. У неділю читав спогади дивізійника Мулика «Дух, що тіло рве до бою» – книжку, яку хочу допомогти видати.
Comments are closed.