Тоді Чорнобиль був далеко

Першотравневий парад 1986 року. Чорнобиль вже вибухнув, але у Івано-Франківську ще ніхто нічого не знає. Радіаційне сонце та веселі обличчя…

Десять днів мовчання

Архіви обласної бібліотеки. «Прикарпатська правда». Наприкінці квітня – жодних згадок про катастрофу. Польові роботи (уря-уря!), найкращі колгоспи та передові працівники, партійні звіти. На початку травня цілі сторінки присвячені тому, як прикарпатці святкували день солідарності трудящих. Купа фоторепортажів: першотравень у Москві, Києві, Львові, Івано-Франківську. На фото – діти з квітами, дівчата у національних костюмах із транспарантами. Жодних проблем, адже партія веде та все знає.

«У мене таке відчуття, ніби в цей день я не йду в колоні, а лечу над землею – так легко і радісно на душі. Адже над нашими головами – голуби миру. Як хочеться, щоб так було завжди – і завтра, і післязавтра…».

Такі сентиментальні відгуки «прикарпатка» надрукувала 2 травня. І так само радісно було аж до 6 травня. Бо далі мовчати виявилось неможливо. Саме в газеті від 6 травня ми знайшли першу згадку про вибух у Чорнобилі. Раптово і скупо: «У зв’язку з аварією на Чорнобильській АЕС на адресу радянського уряду від іноземних держав надійшли вислови співчуття і пропозицій про надання допомоги».

Далі: «Доводиться жалкувати, однак, що на цьому широкому фоні співчуття й розуміння, певні кола роблять спроби використати те, що сталося, з негідною політичною метою. В пропагандистський оборот випущено чутки, вигадки, що йдуть в розріз з елементарними моральними нормами. Наприклад, мусуються небилиці про тисячі загиблих, про паніку серед населення і т. ін. Цим зайняті в основному ті, хто не приймає самого духу довір’я та розрядки».

І кульмінація: «Щодо чорнобильської аварії, то на станції та навколишній території тривають роботи по ліквідації її наслідків і поданню допомоги потерпілим. Експлуатаційним персоналом станції здійснюється надійний контроль за станом зупинених трьох інших реакторних установок і систем охолодження реакторів».

Наслідки від такого надійного контролю ми відчуваємо ще донині. Зараз вже відомо, що другий день після катастрофи всі важливі документи з Чорнобиля вивезли до Москви, де вони й досі зберігаються під грифом «таємно».

Цікаво, що вже 26 квітня 1986 року на Хрещатику члени Українського культурологічного клубу (УКК) намагались влаш­тувати демонстрацію проти замовчування результатів аварії на ЧАЕС. Їх тихенько розігнали під приводом ремонту доріг.

Дивна погода

«Я тоді служив на північному заході Польщі, – розповідає колишній офіцер, іванофранківець Микола Головенський. – 27 квітня нас викликали на командний пункт. Там якраз було все керівництво дивізії, і всі знали, що трапилось. Дивіться, як зреагували поляки. Вже зранку 27 квітня піднімались спеціальні літаки, що брали проби повітря на всіх висотах на наяв­ність радіації. Того ж дня всі поляки приймали спеціальні пігулки, щоб знизити радіацію. Хоч радіації там ще не було. Ми бачили, бо приймали наші передачі, як реагує СРСР, де це трапилося, і як – Польща. У нас мовчали, а поляки зреагували моментально».

«Нас тоді добровільно-примусово з роботи відправляли на парад, – пригадує медик Надія Мончук. – Відпроситись було неможливо, лише через довідку від лікаря. Всі одягались як на Великдень, брали квіти і з транспарантами йшли центральними вулицями. Про катастрофу ніхто й не здогадувався. Люди лише говорили, що дуже дивна погода як на травень – сильна спека. У повітрі відчувалась якась важкість – неможливо було довго перебувати на вулиці».

«Про вибух, хоч не було жодних повідомлень, чула і до 1 травня – люди між собою говорили, – пригадує Роксолана Олійник. – Говорили, але не уявляли собі тих страшних масштабів. Лише через місяць після трагедії до нас, у магазин, де я працювала, пришла жіночка з восьмирічною дівчинкою. У дитини на обличчі були великі, червоні плями. Заговорили, почали розпитувати, а дівчатко відповіло: «А ви що не знаєте, звідки ми приїхали?». Ось тоді дійсно стало страшно».