Після 26 років роботи у судмедекспертизі вона взялася реалізовувати свою дитячу мрію. Каже, могла б заробляти на хліб і руками – шити, вишивати, забивати цвяхи, якщо треба. Але дитяча мрія була про школу краси. І нещодавно модельна школа краси «Ювента», якою керує Тетяна Терсенова-Заводовська, відсвяткувала свої 10 років. Там вона навчає дівчат перетворювати свої недоліки на принади. А у вільний час пише вірші та книжку про етикет.
Вона впізнавана та екстравагантна. Іноді суперечлива. Ностальгує за родиною, яка живе у Греції, але найбільше любить рідний Франківськ…
– Пані Тетяно, ви – успішна жінка. Маєте власний рецепт успіху?
– Треба точно знати, чого хочеш, і робити це з задоволенням. Коли після медицини я вирішила взятися за створення «Ювенти», то мала тільки знання. Ще у дитинстві закінчила хореографічну школу, була моделлю, а вже у 49 поїхала на майстер-клас до лауреатів премії «Оскар» – в «Young American». Там вчилася сценічного мистецтва, вокалу, хореографії.
Тоді приміщення свого не було, просилася до драмтеатру, за що дякую Роману Іваницькому. Нині маємо своє – від підлоги до стелі завішане фото, дипломами, грамотами.
Рецепт успіху? Насправді є ще багато незаповнених ніш, куди можна докласти руки. Один мій закордонний знайомий каже так: «Вам треба лише нахилитись за грошима, але українці чомусь не хочуть нахилятись». І це факт. Не правда, що гроші не пахнуть. Гроші пахнуть – доброю їжею, гарним одягом, свободою.
Вони пахнуть, коли ти їх заробляєш, а не крадеш. Головне – не боятись. Оптиміст будь-які труднощі перетворює на можливості, песиміст – навпаки.
– Ви відомі гострими судженнями, коли йдеться про неадекватність чи невідповідність у людських стосунках. Що вас дратує найбільше?
– Для мене не має значення статус. Серед моїх друзів є дуже різні люди. Але щодо політиків і чиновників я вже давно зробила висновки. Саме вони мене дратують, бо не відповідають за свої слова. Щодо друзів, то вислів про те, що друзі пізнаються в біді, вважаю помилковим. Бо насправді – в добрі. Справжній друг той, що поруч тоді, коли в тебе радість. Інші чомусь дихають отрутою, і якщо приходять, то з нещирістю.
– У місті багато обговорювали історію про ваше різке висловлювання щодо конкурсу «Містер Західної України». Не шкодуєте про сказане?
— Єдине, на чому варто, мабуть, закцентувати, – що кожен має займатися своєю справою. Тоді таких розмов просто не буде. Не знаю, що та як слухали ті журналісти, але членом журі я тоді не була і зайшла туди лише на 15 хвилин. А взагалі-то, будь-який конкурс краси викликає суперечливі рецензії, бо, крім суб’єктивного оцінювання, є загальноприйняті критерії.
Ось зараз, наприклад, маємо робити на Прикарпатті обласний конкурс краси. Я запропонувала представити всі райони, але ті, кого присилають, – це щось! Ще й кажуть, що дівчина – міс району. Якщо не вдасться це питання вирішити, то на сцену вийдуть і такі, але буде скандал. Не обов’язково на конкурсі краси мати стегна – 90 см, можна і 95. Але не метр росту. До речі, я не розумію й тих дівчат – має ж бути якась самокритичність?!
– Кажуть, що скромність – це шлях у невідомість…
– Самокритичність і скромність – різні речі. Одна з цілей мого агентства – розкрити дівчат, бо в кожній є приховані таланти. Вважаю, що скромність – це комплекс неповноцінності. Якщо дівчина молода, красива, здорова, то вона має почувати себе самодостатньо, вміти себе презентувати. Цим ми і займаємося.
– Як, до речі, ваш чоловік реагує на успіх своєї дружини?
– Він у мене дуже розумний і розсудливий. Ставиться до всього спокійно. Більше того, другом нашої сім’ї є мій перший чоловік. Ми разом проводимо свята, відвідуємо одне одного.
– Кому і за що ви найбільше вдячні?
– Своїм батькам. До речі, в дитинстві я думала, що мій батько садист, бо ми з братом навіть не знали, що таке вулиця. Слова «гуляти» батько не розумів. Втомився від фізики – читай хімію. Я йшла зі школи на музику, далі – на тренування, балет, в художню школу. Якщо нас у неділю випускали на годинку побігати, то після цього із книжки «У світі мудрих думок» я повинна була сказати п’ять висловлювань великих людей. І нині моя настільна книга – афоризми Ларош-фуко. Він – одіозна особистість, інтриган, але великий! Як політика, як людину, дуже поважаю Уїнстона Черчилля. Тому ми з чоловіком і готель назвали на його честь.
– Кажуть, що в кожної людини є спогад з дитинства, який її тримає. У вас є?
– Мої стосунки з молодшим на два роки братом були дуже тісними. Не забуду, як він приїздив до мене в Косів, куди я пішла на роботу після медінституту. То була ціла операція: він відпилював замок на гаражі, далі йшов купувати новий замок, вішав його назад, викрадав у батька машину, підміняв ключі та їхав до мене, щоби привезти пачку індійського чаю, посидіти зі мною п’ять хвилин, поговорити. Це я несу через усе життя.
– Ви допомагаєте притулкові, що на Набережній. Що для вас благодійність?
– З першого дня, 10 років, ми займаємось благодійністю. Працюємо виключно з цим притулком, бо вирішили не розпорошуватись. Нині разом з «Вежею» робимо марафон «Краплинка серця», в якому будь-хто може стати учасником.
Взагалі-то, будь-яка благодійність має бути тихою. Серед благодійників є такі, що купують 50 подарунків по 10 гривень і вважають себе меценатами. А ззаду вже їде телебачення… Мені особисто PR не потрібен. Я не збираюсь нікуди балотуватись, займати чиєсь місце. Мені вистачає.
– Чи є щось таке, за чим ви шкодуєте?
– Що рано пішли з життя мої батьки, що не завжди їх розуміла, що не лупцювала свого сина. Лише зараз розумію, що «биття визначає свідомість». Життєві випробування даються не для того, щоб ми їх долали, а щоб робили висновки, шукали істину.
