Цими вихідними літаком із Києва наздоганяв яремчанський потяг відомий український музикант, лідер гурту «Плач Єремії» Тарас Чубай. Хоча з пересуванням йому було доволі нелегко, бо лише кілька днів, як без милиць – раніше зламав ногу. Та на зйомки римейку фільму «Червона рута» таки мусив потрапити. Його чекали всі…
— Тарасе, то в якій ролі вас запросили до участі у фільмі?
— Переді мною поставили завдання бути самим собою, що мені й пасувало. А взагалі то було таке собі сейшування зі збірної команди музикантів. Хлопці з «Гайдамак», франківський скрипаль Ромко Рось, інші. Ми грали та співали трохи народних пісень, а трохи моїх авторських. Було доволі симпатично, та сюжет не переказуватиму – нехай залишиться інтрига. Скажу тільки, що головні ліричні персонажі – співачка Росава та Іван Леньо з «Гайдамаків».
До речі, у музичному кіно я раніше вже знімався, хоча цей фільм за жанром швидше напівдокументальний-напівхудожній.
— Незмінні автори поезії ваших пісень – Віктор Неборак, Костянтин Москалець. Чи працюєте з молодшим поколінням?
— Поки що ні. Спеціальної співпраці, за якої ми би пріли над якоюсь піснею, то такого нема. Ну хіба що один раз таке було – з Костею Москальцем, над піснею «Золота трава». Її ми складали докупи кілька років. Він щось переписував, я щось підправляв. А взагалі-то беру готову поезію, кладу її на музику, а вона вже починає жити своїм життям. До речі, пісня «Золота трава» нещодавно, на День прапора, з’явилась і в соцмережах. Там багато інструментів, на яких я сам награвав.
— Ви на Фейсбуці з’явилися зовсім недавно. Що вам це дає?
— Пропоную там пісні, які ще ніде не видавалися, або щось зовсім свіже. А насправді інтернет для мене – то імітація діяльності. Якби не зламав ногу, то мене б там не було.
— Присутній на «Потязі» Юрій Винничук у своїй книзі «Вікна застиглого часу» описував своє товаришування з вашим батьком. Як ставитеся до того писання?
— То його така винничуківська провокація та фантазія. До реальності там далеко. Я хоч не все з того читав, а тому не можу адекватно відреагувати, але з переказувань зробив собі висновки, що то фікція.
— Чи не планували відзняти про батька фільм?
— На початку 90-х у мене була спроба написати драматичний сценарій на поезію батька. Але нещодавно ми презентували поезію Богдана-Ігоря Антонича та Грицька Чубая у форматі відео-інсталяції. Спершу везли той вечір до Львова, а згодом повторили його у Польщі. До речі, в Польщі були разом з хоровою капелою «Дударик», Василем Жданкіном.
— В інформаційному просторі ви не частий гість…
— Миготіння вважаю зайвим. Коли з’являєшся надто часто, як нав’язливий продукт на радіо чи телебаченні, тебе просто перестають цінувати. Це з одного боку. А з іншого, у нас просто немає українських медій. Вони в руках нацменшин, які більш організовані та впливові, ніж українці.
— На початках разом з театром «Не журись» ви їздили в турне. То було просвітництво? Чи не плануєте щось подібне?
— Просвітництво зараз не на часі. Хоча, можливо, взяв би участь, якби хтось таке організував. Вважаю, треба не просвітництвом займатися, а брати в руки владу. Але оскільки це не стається, то, вочевидь, ще бракує у нашому суспільстві якогось градусу незадоволеності. Коли зміниться влада, не треба буде жодних просвітницьких акцій. Хоча треба дивитися на все позитивно та поводитись як переможці, а не переможені. Не плакатись.
— Готуєте новий альбом? Здається, такої події не було вісім років. Чи не задовга пауза?
— Ще 2005-го було перевидання альбому «Світло і сповідь», але останній оригінальний диск вийшов 2003 року. А щодо паузи, то відповім так: стараєшся дістати якісь кошти, аби видати альбом, а віддачі практично жодної. Все з’являється в інтернеті, на піратських дисках. Якось у Дніпропетровську ми побачили чудовий такий диск під назвою «Зірки української естради», де на mp3 представлені всі наші альбоми, ще й фотографії, стягнуті з інтернету. Причому з легальною наліпкою, з голограмою. Тож немає жодного шансу повернути гроші, вкладені в альбом.
— Зараз багато пишете?
— Стараюся знаходити час, але, маючи трьох малих дітей і студію у власній хаті, це нелегко. Та й насправді то в мене не студія, а ще одна дитяча кімната. Але то все добре, моє життя стає більшою мірою сенсовим, наповнюється змістом. Коли пишу пісню, багато разів її балансую. Допоки ця робота завершиться, діти мимоволі вивчають ті пісні. Періодами вони люблять то «Чорноморець» співати, то ще якусь. Серйозна «Матриця» чи та ж «Золота трава» у їхньому виконанні звучать дуже смішно.
— Ваша дружина зі сходу України. Як вам, галичанинові, вдалося порозумітися із дівчиною з Донбасу? І чи критикує вона вас як фахівець-музикознавець?
— Моя дружина з інтелігентної сім’ї. Виросла в Донецьку, хоча народилася в Макіївці. За освітою – музтеоретик, закінчила Київську консерваторію. Тож маю в родині власного музичного критика. На жаль, зараз вона не має часу працювати за спеціальністю. Але маю таємне бажання, щоб вона все ж почала писати власне як музичний критик. Мені подобаються її думки, її точка зору.
— Львів, звідки ви родом, завжди був особливим для творчості. Чи немає ностальгії за цим старим містом вашої юності?
— У селі біля Києва мешкаю ще з 1999-го, і там мені дуже добре. А щодо Львова, то мені не зовсім подобається, що там зараз. Прикро, що місто моєї юності й дитинства псується рекламою. Зараз там немає духу, що був на початку 90-х. Сподіваюся, що то етап пошуку міста самого себе.
