Володимир Єшкілєв В системі магічних арканів Таро немає карти «Щастя». Можливо, в первісній єгипетській системі така карта була, але до нас вона не дійшла. Можливо, вона загубилася десь між Десятою картою — «Колесом фортуни» і Одинадцятою «Силою». Або її загубили. За допомогою всюдисущих антищасних сил Зла. Й тепер ми не маємо карти «Щастя». Навіть дорожньої карти з позначкою траси Щ7. Сісти і плакати…
Що може бути абсолютно протилежним цій чорнодірності? Може, щастя виглядає як «світла відсутність дірок»? Золоте «іконне» тло без жодного отвору? Особистий досвід відмовляється від такого припущення. Після відмови на блискучому золоті проступають малюнки інших карт. Щастя зникає. Як завше.
В кожної людини, впевнений я, є досвід щастя. Навіть, якщо немає іншого досвіду. Скажімо, досвіду перемог, досвіду сексу. Навіть у тих, хто живе перші дитячі роки, є якась пережита мить дивної повноти, рівноваги і самодостатності. Мить, оповита радістю. «Радість» кажу я лише тому, що не знаходжу для цього відчуття відповідного слова. Воно, це відповідне слово, нізащо — ні за яких умов і припущень — не повинне починатися звуком «р». Взагалі, не повинне починатися чи означуватися приголосною. У приголосних присутня якась тюремність, якесь силуване напруження в роті.
Відповідне слово має відкриватися лише світлим первісним звуком: «еа» або «оа». Криком чистого захоплення, що виривається з горлянки голодного й спраглого кроманьонця, котрий, мандруючи довгими ущелинами крижаних гір, раптом бачить перед собою зелену плодючу долину.
Долину без назви.
Долину яку можна назвати.
Еа.
Оа.
Я достеменно пам’ятаю тільки одну таку «мить повноти» у своєму житті. Червень (або початок липня) 1975 року. Мені десять років. Я сиджу біля розчиненого вікна. На лакованому столі — альбом з марками. Всі родичі ще живі-здорові. У всіх добрий недільний настрій, і я його відчуваю за допомогою того вмонтованого в мозок сонару, яким так вправно користуються позитивні герої фентезі. Небо без хмар, сонячне проміння на розстебнутих і теплозелених листях акації. Передчуття золотого повільного літнього вечора. Вихідні, ліниві звуки вулиці. Й жодної особливої мотивації.
Ні, брешу, здається, особлива (стартова?) мотивація все ж була. Напередодні, як підшептують потиличні суфлери — архівна хробачня пам’яті чи якісь її родичі — батько купив мені дорогу та рідкісну негашену серію поштових марок, присвячену четвертому польотові американських астронавтів на Місяць. Розкішна серія синюватих паперових прямокутників, шляхетно-шерехатих (жодного дешевого глянцу), з написами Republique Gabonaise та Apollo 14 Poste Aerienne. На першій марці серії, вартістю 15 габонських франків, зображено, як з клубів жовтого диму велично стартує ракета-носій «Сатурн-5». Цей філателійний скарб зберігається в мене досі. Тоді, у сімдесят п’ятому, ці шматочки паперу випромінювали «еа» і «оа». Тисячі «рентген еа-оа». Увінчували цим випромінюванням усі складові тогоденного щастя.
Одна єдина мить. На тисячі закарбованих у пам’ять обломів, обломчиків і просто капсульованих меморіальних гнійничків ганьби. Ось і тепер вони вишикувалися у чергу і жодних суфлерів не потрібно, щоби дрібкові атташе «чорної діри» гидкими картинками нагадали минулі згіршення. Пішли на фіґ! Киш-киш. Я гортаю альбом з марками і віртуальні потвори ховаються у нейронних печерах. У спекулятивних печерах. У печерах снайперських клопотів. В колисках нещасть. До наступного депресняка.
Еа.
Оа.
Кроманьонець вступає у свою зелену плодючу долину. Він щасливий. Він впевнено махає кам’яною сокирою. На це все зі скелі дивиться шаблезубий тигр, котрий твердо переконаний, що долина його, тигра. Тут ми залишаємо щасливого пращура, не продовжуючи розповіді. Лишаючи пращурові шанс перемогти.
Й таки дати тій долині назву.
Comments are closed.