Андрій Микитин Десятеро осiб влаштували пiкет в центрi Сiмферополя на пiдтримку НАТО. Акцiя закiнчилася трагiчно: пiкетувальникiв побили й закидали яйцями та гнилими помiдорами. При цьому тих, що кидали i плювали в пікетувальників, прийшло вдесятеро разів бiльше. Вочевидь, могло б прийти й ще бiльше, адже зрозумiло, що переважна бiльшiсть мешканцiв Криму проти НАТО та проти США.
Хто і для чого спланував таку небезпечну (для життя самих учасників) акцiю в кримськiй столицi? Навряд чи десятеро телепнiв приїхали в Крим за свої власні грошi й з персональною метою переконати кримчан в доцiльностi вступу в НАТО. Можна було б уявити собi таких же десятеро придуркiв в центрi Iвано- Франкiвська, якi б приїхали зi Сходу агiтувати за вступ України до складу Росiйської Федерацiї.
Звичайно, тут також знайшлося б не менше сотнi бажаючих (галичан) вiдлупцювати таких ось горе-пiкетувальникiв.
Отже, агітація в Криму за Пiвнiчно-атлантичний союз — це відверта провокацiя, або наглiсть, тупiсть чи просто iдiотизм. Та, напевно, все зразу, так як всi цi якості однаково притаманнi сучасним полiтичним лiдерам України. Це вони «допомогли» й «потурбувалися» про кримчан, «подарувавши» їм таку «потрібну» акцію. А так як наші політики тільки й прагнуть, що подразнити своїх опонентів, то акція напевно вдалася, звіти склали й направили закордонним спонсорам в Брюссель. Хоча кошти можна було б витратити більш ефективно й на більш важливіші речі.
І якщо цілі наших політиканів й так достеменно відомі («поділяй та владарюй»), та все ж таки чому наш брат галичанин регулярно віддає їм свої голоси в обмін на обіцянку-цяцянку про віртуальну українізацію території, яка позначена на карті як «Україна»? Невже запис в паспорті про національну приналежність дає право думати, що якщо більшість мешканців Сходу та Півдня записалися українцями (й навіть вважають себе такими), то вони обов’язково повиннi класти образи Бандери, ходити у вишиванках i молитися на НАТО й на Папу заодно?
Чому всі мешканці України повинні поділяти ідеї галичан, визнавати воїнів УПА героями (чужої для України) війни й записуватися в Київський патріархат українського православія?
Звичайно, що в реальному житті все виглядає інакше. Як мінімум одна половина України думає цілком протилежно на відміну від іншої, про що свідчать результати нескінченних виборів та настроїв в регіонах.
Та ще більше реальний стан українських взаємовідносин зрозуміли прості люди, які витворили соборну модель українського суспільства у себе в сім’ях. Одним з таких є пан Василь — учитель української мови з Тернополя.
Вiн взяв собі за дружину вчительку росiйської мови з Севастополя, українку за записом у паспорті, громадянку України. Василь звичайний хлопець з галицького села, його дружина — ординарна жiнка з Криму. Сьогоднi вони живуть щасливо, виховують дiтей, відвідують родичів в Криму й на Тернопіллі, i в своїх «міжродинних» стосунках дотримуються лише однієї застороги — «жодного слова про полiтику».
Для супружжя пана Василя полiтика — це табу, а все решта — дозволено. Вже уявляю собі гвалт нашого галицького патрійота, який махає палицею в мою сторону й повчає пана Василя національної свідомості, але пан Василь та його дружина добре розумiють, що тiльки-но вони перейдуть на полiтичнi базiкання — їх сiм’я просто розвалиться.
Тож наші славні патріоти мусили б визначитися, в якій Україні вони хочуть жити: в галицькій — з природним кордоном на Збручі, де б ніхто не заважав реалізовувати нацiональну iдею на основi творiв Донцова та прагнень усіх воїнів УПА від Мельника до Бандери, або — жити на території України, в сучасних кордонах, окреслених по Другій світовій війні Сталіним-Хрущовим, але за стратегією тернопільського пана Василя — «жодного слова про полiтику».
Нам, виявляється, не підходить ні перший варіант, ані другий. Галичанам подавай тільки велику Україну від Сяну й до Дону з Бандерою на прапорі та дулею (для москаля) в кишені.
Хоча клятий товариш Сталін міг би з галичанами пожартувати по-інакшому — законно передати їх в 45?му туди, де вони й знаходилися — в склад соборної Польської держави. Сьогодні б уже поляки ніяк не могли зрозуміти, що це таке українська мова, і для чого галичанам Бандера та УПА, коли під орластим біло-червоним паспортом галичани могли б безперешкодно гасати всіма країнами цивілізованого світу. Натомість справжні галичани впиралися б полонізації, вимагали б дублювання фільмів на українську мову й ходили б до могил січових стрільців у вишиванках. А вчитель української мови пан Василь з Тернополя одружився б з вчителькою польської мови з Жешува, їв би собі дві паски на рік (за юліанським та григоріанським календарем) й мав би ту саму засторогу — «жодного слова про полiтику».
Звичайно, галичанам пощастило більше. Дякувати Сталіну не будемо: старався він не для нас. Але як же ж запобігти розвалу соборної української сім’ї: невже й далі довірятися політичним пройдисвітам, авантюристам та маразматикам з київських пагорбів, серед яких галичан насправді практично немає? Та, не дивлячись на це, галичани віддають їм на виборах базову частку голосiв для того, щоб ті жирувати в столицi й кпили собi з дурних вуйкiв.
I поки галицькi вуйки й баби параски тiшуться вiртуальною українiзацiєю, пан Василь з Тернополя вже давно знайшов спосiб жити в соборнiй українськiй сiм’i зi своєю дружиною (а заодно й з тещею) та виробив свою дієву політику — «жодного слова про полiтику».
Сімферополь-Івано-Франківськ
