Цю історію можна віднести до різдвяних. Зрештою, будь-яку історію можна віднести до різдвяних. Але саме в цій є зима, перші дні нового року, вечірня кав’ярня, самотній змерзлий літератор, себто автор цих рядків. Плюс – чарівна офіціантка з тої новітньої генерації «офіціанток за покликанням», представниці якої могли вибирати серед різних життєвих можливостей, але обрали саме той маршрут, який веде від кухні до столиків з клієнтами.
В цій конкретній офіціантці, в цій дівчині з історії про зимову кав’ярню, все вказувало на добру спадковість. Тобто на «породу». У селекційному розумінні. В неї, зокрема, були граційні ноги. І взагалі жодної непропорційності. Вона не брала руками сміття з попільничок. В її очах не було того собачого запобігливого відблиску, який так подобається клієнтам у товстих кросівках.
Виявилось, що вона читає книжки. Донцову, Марініну та «про дику енергію». Себто, її рівень був вищим за біксу і майже діставав до таблички з написом «франківська богемна інтелектуалка». А ще від неї струмила її власна дика енергія. Таємнича самобутня плинна сила, яка з віком у дівчат чомусь фатально зникає. І от, відчувши потік тої сили (раптом, навально, як удар бджолиного штрикала), я повірив, що справдиться давнє пророцтво знайомого циганчука. Дуже п’яний, він колись наговорив, що я одружусь саме на офіціантці.
Вона не встидалася своєї професії, що не дивно. Не вважала офіціанток суспільно занедбаним плем’ям. Спитала, чому її покликання не знайшло відображення на сторінках світової літератури. Неадекватне запитання, щоби не сказати – дурне. Для того, щоб на нього відповісти, я переповів чарівній дівчині оповідання О’Генрі із назвою «Короткий дебют Тільді». Там йшлося про двох офіціанток ресторану з назвою «Родинний». Вже смішно. Одна з них була красива, жвава, привітна. Ага. Другу дівчину – ім’я якої є зменшеним від готичного й готського «Матільда» – класик американської новелістики описує так: «Тільді була кремезна, некрасива і надто прагнула всім догодити, всім догодити. Перечитайте останнє речення разів двадцять і ви переконаєтесь, що повторення в ньому не позбавлене деякого значення». Тільді заздрила своїй товарці, тому що до тої чіплялися клієнти, а до Тільді – ні. Я дав прочитати цю сумну історію ресторанній німфі. Як виявилося, мені не варто було цього робити. Не варто.
«То якесь дурне оповідання», – визначила власниця граційних ніжок. Її теплі очі наповнилися протестом, алебастрові вушка почервоніли. Вона була ображена тим, як автор «Короткого дебюту» зображує представниць її професії.
«Таке враження, – уточнила вона, – що в офіціантки йдуть ті з дівчат, яким не випало щастячка на панелі». Я намагався розвіяти неприємне враження. Але тут між нами виникла схизма. Себто тріщина. Граційна дівчина звинуватила у всіх бідах свого фемінного племені клятих розбещених літераторів. Самобутня енергія раптом спрацювала проти письменницького буття. Все як у тому анекдоті: у хом’ячків хороший піар, а в щурів – поганий. Винні, зрозуміло, піарники. Ані хижі звички щурів, ані їхні бридкі хвости до уваги не беруться. Я сказав це вголос, і цим остаточно зіпсував виповнення пророцтва.
«Які ще хвости, які хвости?» – дійшли до фази кипіння інтонації офіціантки. Тепер вже між світами постала не схизма, а ціла фронтова барикада. Ми з О’Генрі та світовою літературою опинилися по один бік цієї віртуальної споруди, а граційна дівчина з ресторану, щури і Тільді – по інший.
На тому історія закінчилась. Бо все, що відбувається у перші дні року, насправді є лише казкою. І жодного відношення до реальності воно не має.
Comments are closed.