— Сергію, сподобався ефір у нашому місті?
— Враження абсолютно позитивне. Приємно те, що люди були налаштовані доброзичливо. В принципі, на наші заходи не приходять заздалегідь накручені на негатив, але бувають натовпи, якими дуже важко керувати. Я постійно переживаю за можливість виникнення тисняви, тому в деяких містах одразу ж по закінченні розвертався та тікав. А нині навіть трохи пороздавав автографів, поки не почали лізти один одному на голову. Тоді втік.
— Маєте такий гарний кептарик…
— То одного з хлопців із гурту «Кораллі». Маю віддати. Але чесно кажу, що зовсім не хочу. Виглядає напрочуд розкішно. Я не дівчинка, але від подібних речей пищу.
— У Франківську не вперше, які спогади?
— Мої стосунки із Фраником тривають десь з 1993-го року. І брат навчався у вас в юридичному, і родичів тут багато. А спогади виключно приємні. Завжди приїжджав сюди за якоюсь такою правильною безтурботністю. Тобто їдеш до Франківська — значить там якась забава — або день народження, або весілля, або ж… — ну, то діло молоде. До речі, завжди хотів подякувати тим людям, які керували вашою областю та містом в кінці 1990-х на початку 2000-х. Бо, коли я приїздив до Франківська раніше, то на фоні Тернополя все було дуже бідове. А в 1999 році приїхав і зрозумів, що Франик не те, що догнав Тернопіль, а вже перегнав.
— Коли має вставати ведучий «Підйому»?
— У ранковому режимі живу вже 12 років. Як 10 років тому працював на радіо «Тернопіль» і вставав о 5.15, так і зараз прокидаюсь. Відверто кажучи, це все вже трохи дістало. Мені цьогоріч уже 30, і я, нарешті, хочу виспатись.
 |
— Популярність не заважає? Чи вистачає часу на рідних?
— Болюча тема. Насправді, у сім’ї щенячої радості від цього нема. Я даю собі зрозуміти, що популярність — то така відносна штука. Тому здалося б більше уваги приділяти постійним цінностям. Але моя дружина знала, за кого виходить заміж. Я тоді чесно попередив, що маю велике бажання з нею жити, але бачитись ми будемо рідко. Навіть зараз, коли росте син, можемо не бачитися по кілька днів.
— У скількох проектах ви зараз задіяні?
— Три телепроекти, один радіо та один клубний. У червні додасться ще один телевізійний.
— А «Файна Юкрайна»?
— Із запитаннями щодо «Файна Юкрайна» давно відправляю журналістів до генерального продюсера проекту. Два мої партнери півроку не могли порозумітися щодо перспектив продовження зйомок. Відповідно, я залишися в ролі статиста, який стоїть, курить бамбук і дивиться, як ріжуть курку, яка несла золоті яйця. Трошечки прикро говорити про це, тому що проект був виплеканий мною. Зараз телеверсія не знімається. У вересні минулого року я вивів «Файна Юкрайна» в ефір «Нашого радіо» та маю там віддушину.
— Вперше на екрані вас побачили як Тернопільського Сірого. Що від нього лишилось?
— Точно знаю, що зникло. Останні кілька років я цілеспрямовано намагався будувати кар’єру так, щоби подалі відійти від того образу. Не в сенсі такого махрового українця, а саме цієї нецензурщини. От зараз дублював мультфільм — озвучував кролика. І мені це дуже подобається. В мене росте син, і я би хотів, щоб люди розказували йому про мене радше як про чувака, який озвучує кроликів, аніж про чувака, який посилав людей зі сцени «Камеді».
— У житті Притула такий же, як на екрані?
— Коли люди кажуть — от, я у житті такий, а на сцені зовсім інший — не надто вірю. Десь щось у тобі обов’язково переноситься на сцену, десь те, що вигадуєш для сценічного образу, з роками стає частинкою тебе. Насправді, я дуже щасливий, що заробляю собі на шмат хліба улюбленою справою. З дитинства любив, коли щось таке скажу, і всі сміються. А в старших класах зрозумів, що не обов’язково мати біцепси і куби на животі, аби подобатися дівчатам. Було багато перекачаних. Але дівчата з ними не хотіли зустрічатись. А я вмів розказувати веселі історії, і вони не оминали мене увагою.
— Як усвідомив, що це твоє?
— Був такий момент, ще десь у першому класі. Мене обступили хлопці з сусіднього району й хотіли дати люлей. Я їм кажу: ще не бийте, давайте я вам пару анекдотів розкажу. Хвилин 20 травив їм анекдоти, розійшлися вже колегами. От я і зрозумів, що гумор — то велика сила, можна навіть морду зберегти.
— Ким би ти хотів бачити сина, теж у шоу-бізі?
— Може бути і в шоу-бізі. Але не таким, як тато, а таким, які на таких, як тато, заробляють. Або в дипломатичних структурах. Але думаю, що Дмитро Сергійович сам розбереться, що йому робити. І якщо йому буде цікава моя думка, то я її скажу.
— Чому називаєш сина аж так солідно?
— Бо то дуже солідний мужчина. Ми з дружиною обоє дуже вперті. А малий поназбирав з кожного потрохи чогось, а впертість взяв з обох. От розуміє, що робить помилку та за це отримає, а все одно робить. А змусити його вибачитись — то просто капець. Але вже як зрозуміє, що образив, то прийде, не вибачиться, але рукою так погладить, відвернеться й піде собі.
— Скоро 1 квітня. Є якісь пам’ятні розіграші?
— Ой, то треба пару годин, аби розказати.
— Анекдот…
— Ні. І то принципово. Анекдоти — то робота (сміється).
Comments are closed.