Цього року виповнюється 20 років компанії «Лукойл» і 10 років калуському «Лукору». Сьогоднішній гість «Репортера» – голова правління ЗАТ «Лукор», генеральний дирек-тор ТОВ «Карпатнафтохім» Сергій Чмихалов.
– Пане Сергію, у 2000 році ви перебралися в Україну. Чи змінилося за цей час ваше ставлення до нашої країни?
– Я коли сюди їхав, то думав, що тут той самий СРСР. І скоріше за все, на сході я б такої різниці не відчув. А Західна Україна стала для мене справжнім закордоном. Адаптувався швидко. Хоча, не приховую, спочатку чогось не розумів, може, десь помилявся, може, висловився необережно, когось образив. Але ж я тоді був молодшим!
Тепер, коли приїжджаю до Росії, то про Україну кажу – ми, в нас, в нашій країні.
– Яка держава краще розвивається економічно – Росія чи Україна?
– Звісно, Росія. За рахунок ресурсів і стабільної влади. Якщо регулярно міняти директорів заводу, та ще й кожен із них матиме кардинально інші погляди на напрямок розвитку, то такий завод далеко не піде.
– Кажуть, Москва і Росія – різні речі…
– Ну, не можна сказати, що Москва жирує, а інші вмирають, ні. Хоча, бюджет Москви та Підмосков’я, напевно, більший за бюджет України. Втім, і в Росії є різні регіоні: багаті й депресив-ні. Якщо в районі працюють сильні підприємства, то люди там заробляють більше, живуть краще. Якщо цього немає, то, очевидно, мешканцям живеться непросто.
– На вашу думку, криза вже закінчилася? Є підйом?
– Ми зараз лише на початку виходу з неї. Ринок упав, зниження вже нема, але немає й особливого підйому. Та це й не може бути швидко. Якщо виробництво знизилось на 40%, а тепер щороку піднімається на 4-6%, то треба 5-6 років лише на відновлення.
– Як пережило кризу ваше підприємство?
– То були важкі роки. Ми у 2008 році вимушено зупинили виробництво. Адже ціни на нафту були піковими – $ 150-170 за барель, а ми купуємо дизпаливо, прямогонний бензин. Збитки сягали $ 8 млн. на місяць. До того ж, зупинилися наші основні споживачі – виробники будматеріалів, труб, кабелів і т. д.
Перше – треба було зберегти колектив. Два роки пройшли без ексцесів. Хоча ми, звісно, знизили зарплату, не кажучи вже про премії та доплати. Працівників пенсійного віку грошовими допомогами по 5-6 окладів стимулювали до виходу на пенсію. Решта працювали за скороченим графіком – до обіду четверга, а керівництво ще й у п’ятницю та суботу, але безплатно.
– Перше – ви сказали про колектив. Що було другим?
– Власне, виробництво. Ніхто ніколи не зупиняв на два роки нафтохімічне підприємство. Це, напевно, унікальний випадок у світі. Ми, коли тільки планували консервацію, то шукали приклади, просили поділитися досвідом. Не знайшли.
Уявіть собі, все обладнання працює в агресивному середовищі. Метал піддається жорстокій корозії. Тож довелося все зливати, прочищати, продувати, заповнювати азотом чи повітрям. Два роки консервації. У серпні минулого року запустилися знову, працюємо у штатному режимі.
Крім того, ці два роки ми будували. У листопаді здали вироб-ництво хлору та каустику, а 30 грудня – полівінілхлориду (ПВХ) потужністю 300 тис. тонн.
– Наскільки рентабельними є такі великі інвестиції?
– З 2001 року ми вже вклали понад 3 млрд. грн. у реконструкцію та модернізацію і майже $ 500 млн. – у нові проекти. Нам треба зробити замкнутий цикл – до випуску готової продукції, наприклад профілю чи труб ПВХ. Бо, якщо ти продаєш сировину, то левову частку прибутку віддаєш переробникам.
Наприклад, зараз, поки ми не запустили своє ПВХ (це буде в березні, зараз тривають пускові роботи), продаємо вінілхлорид – основну сировину, власне, для ПВХ. Тобто, беремо дизпаливо, нафту, прямогонний бензин, газ – отримуємо етилен і хлор. Змішуємо їх, отримуємо вінілхлорид. Продаємо його по $ 500-550 за тонну. А сировину купуємо десь по $ 800.
– Для чого працювати збитково?
– Ми змушені це робити, аби перед запуском ПВХ впевнитись у працездатності виробництва. Потім будемо продавати ПВХ. Нині в Україну його завозять десятками тисяч тонн – з Америки, Китаю, Південної Кореї, Ірану – по $ 1100-1200. Доведеться завойовувати ринок, конкурувати, доводити, що ми кращі і за ціною, і за якістю. Впевнений, що ми це зможемо. Із 300 тис. тонн сотню плануємо продавати в Україні.
Раніше працювали за давальницькою схемою. На імпортовану сировину були митні збори. Якщо продавати продукцію тут, все це заплатити, то вже немає сенсу працювати взагалі. Відповідно, продукт ми вивозили. Аби продати в Україні, треба було спочатку вивезти, а потім знову завезти. Ми багато років зверталися до української влади, переконували. Зараз митні збори нарешті відмінили. Звісно, нас контролюватимуть, на підприємстві стоятиме податковий пост, аби, наприклад, бензин «не утік» на якусь заправку, але все одно – це великий плюс для економіки України.
– Стосунки з владою у вас нормальні?
– По-різному. Нас постійно перевіряють. Я недавно піднімав підшивку, знайшов постанови Кабміну різних років. Тільки прізвища тих, хто при владі, змінюються, а наше підприємство працює. Приходять нові обличчя та починають перевіряти те, що не закінчили попередники.
Ще з 2005 року тягнеться земельний спір. Зараз з’явилася інформація про те, що з подачі СБУ Фонд держмайна знову перевірятиме законність створення «Лукору». Ми 10 років тут працюємо, вже нові заводи побудували, а вони все перевіряють! Хоч один раз довели би справу до логічного завершення, до останнього підпису. Всім було би легше.
– А як з областю?
– З обласною владою в нас повне взаєморозуміння. Нещодавно підписали угоду про співпрацю. Так, уже цього року плануємо витратити $ 500 тис. на соціальні проекти на Прикар-патті. Левова частка, звісно, піде в Калуш. Ми вже взяли шефство над Льодовим палацом, який Калушу фактично подарувала держава, а він виявився нікому не потрібним. Та ми, навіть коли стояли, виділяли гроші на соціальні проекти: відкрили у профільному технікумі дві комп’ютерні аудиторії, співпрацюємо зі школами, гімназією. Зараз, коли відновили виробництво, – тим більше. «Лукойл» завжди бере участь у соціальній політиці регіонів.
– За тією угодою, що отримує ваше підприємство?
– Сприяння. Так, нам сказали, що звільнять від тої частки податку на землю, яка йде до обласного бюджету. Це – 15%. А в Калуш – 85%. Раніше платили 3 млн. грн. за землю, зараз – 24. Напевно, в області люди більше розуміють важливість інвестицій.
У Калуші роботи – неоране поле, майже нема інфраструктури: кінотеатру, молодіжних кафе, навіть ресторану пристойного немає. Це добре, коли облаштовують лікарню. А що є для здорових людей, яких у Калуші більшість?
– А ви чим займаєтеся, крім роботи?
– Роботою. А якщо серйозно, то на інше майже не маю часу. Робочий день – з 08.30 до 20.00. На вихідні намагаюся мандрувати. Об’їхав практично всю Західну Україну. Люблю природу, збираю гриби. Останнім часом ходжу на полювання, але стріляю нечасто – для мене це більше прогулянка та спілкування. Взимку катаюся на гірських лижах, частіше за кордоном – там дешевше. Граю у волейбол. Взагалі намагаюся підтримувати форму, бо, щойно перестаєш займатися спортом, починаєш набирати вагу. А треба завжди тримати себе в тонусі.
Comments are closed.