Люди завжди повертаються на місце знакових для них подій. Буває, що реально, а буває — в думках. Сьогодні спробую подумки повернутися в місто Олімпія (Греція) з його античним стадіоном, де Олімпійські ігри проводили ще у 470 році до н.е. А ми там були у 2004-му й саме про це я маю історію.
Ми з Юрієм Білоногом тоді трохи начудили. Може, то було безглуздо, може, навіть по-хуліганськи, але нам обом запам’яталося на все життя. Нагадаю, що саме в Олімпії того року Білоног завоював олімпійське золото у штовханні ядра.
Буду, як завжди, відвертий і наперед перепрошую за нашу неспортивну поведінку. Отож сіли ми з Юрчиком обмивати його золото грецьким коньяком. А обмити треба обов’язково, бо медаль заіржавіє. Сиділи, говорили про діток, про життя, про спорт і мрії. Я кажу: «Мрію про справжній олімпійський прапор, а він, на жаль, не продається». Коньяк додав жалю і Юрко так перейнявся, що запропонував просто піти на стадіон і зняти прапор.
А на стадіоні, крім олімпійського, висіли ще 204 прапори країн учасниць. Прямісінько за ними височіла двометрова стіна кущів. Ми вирішили зайти з боку тих кущів, опустити та відв’язати прапор. Але був один момент — там чергували до 30 поліцаїв. Вирішили дочекатися сутінок, та греки ввімкнули прожектори. Ну не відступати ж?! Сміливість випаровувалася разом із коньяком, діяти треба було негайно, ми пішли на штурм. Кущі — 2 м заввишки і 3 м в товщину — ми пройшли легенько й непомітно (принаймні нам так здавалося). До флагштока з прапором з кущів було лише 30 см, ми простягнули руки, по 10-20 см тихенько опустили та, нарешті, відв’язали мою мрію. Але! Коли розвернулися назад, то просто втратили мову… Гілки кущів росли в одному напрямку, тому до прапора йти було легко, а назад стирчав ліс стріл, готовий нас роздерти. Вибору не було. З прапором до поліції — якось не по-козацьки. Прикривши очі рукою, пішли в бій з гілками. Коли пройшли триметрову стіну, на нас не було живого місця. Білоног подивився на мене, на себе, дістав телефон і сказав: «А тепер ти поясни Клаві (Юркова дружина), чому я такий обдертий».
А Клаву треба знати. Корінна одеситка, метальниця диску і мати трьох Юркових дітей. 160‑кілограмовий ведмідь Юрій Білоног страшно боїться домашніх шкандалів. Якщо ви думаєте, що чули справжній шкандаль, то помиляєтесь, бо те, що може Клава, — це мистецтво. Але їй все пояснив. Тож ми — два обдертих козака — зробили фото з прапором напам’ять, я повернувся з ним додому, а Юрчик — до Клави, до діток, у рідну Одесу, смакувати жінчині приготування.
До речі, секретам старої єврейської кухні Клаву навчила бабуся. Коли дружина Юрчика переказувала ті рецепти, я просто вмирав від сміху, бо кожна страва в Одесі має свій сленговий варіант назви. До прикладу, курячий бульйон із книдлями та перетертою в муку мацою в Одесі називають єврейським пеніциліном — за його поживні та відновлюючі властивості. Згодом я зрозумів, що тонкощам єврейської кухні треба добре вчитись і то не факт, що навчишся, бо то ще треба бути євреєм…
Але сьогодні ми приготуємо цімес — національну єврейську страву. У давнину його давали як десерт, потім рецепти змінювалися, крім одного компонента — в основі завжди є морква, а до неї овочі, фрукти й навіть м’ясо. Готується просто, а виходить смачно. Сьогодні — цімес картопляний з м’ясом.
Для цього нам знадобиться:
гусячий жир — 2 ст. л,
теляча грудинка — 300 г,
морква — 10 шт.,
картопля — 5 шт.,
мускатний горіх – чверть ч. л.,
палений цукор – третина склянки,
сіль — 1,5 ч. л.,
перець — чверть ч. л.,
окріп — 1 л.
Розтоплюємо жир у каструльці з товстим дном. Обсмажуємо м’ясо до рожевої скоринки. Додаємо воду, сіль, перець і мускатний горіх, накриваємо та тушкуємо на повільному вогні 1,5 години. Потім додаємо кружальцями порізану моркву, на четверо розрізану картоплю і палений цукор, продовжуємо тушкувати ще дві години. На останні 30 хв. знімаємо кришку. Смакуємо страву гарячою.
Смачного!
