Є старий анекдот. Пізній вечір. Вже добре підпитий дядько кладе півлітру до задньої кишені штанів і рушає додому. На сходах спотикається, падає, розбиває пляшку. Уламки скла ранять дядька нижче ременю. Той тихенько, щоб не прокинулась дружина, заходить до хати і перед дзеркалом заліплює порізи пластирем. Вранці дружина свариться: «Знову сі напив, старий чорте!». Той каже: «Та не пив, бігме!». А дружина питає: «А чому ж тоді усе дзеркало в зельонці та пластирі?».
Наша влада от уже 20 років нагадує того нетверезого дядька. Замість реформувати країну, вона завзято реформує її імідж, заліплюючи віртуальне відображення України «свободами слова», «єврами-2012» та гордими реляціями про те, що керманичі країни щиро й чесно виконали зобов’язання перед МВФ, вчергове обібравши влас-ний нарід. Влада боїться лише тих, хто може показати їй «фак» у ЗМІ. Тих, хто такої можливості не має, влада посилає… в чергу за субсидіями. Карусель українського безглуздя продовжує весело обертатись.
Ми вперто наступаємо на ті самі граблі, немов намагаємось зламати їх власною головою. При тому суспільство не мудрішає і досвіду не набуває. Не набуває воно ані інстинкту самозбереження, ані здатності до самоіронії. Досвід та самоіронію замінює «просвітницька клоунада». Кандидат на крісло міського голови чавить бульдозером безневинні пластмасові совки. Принагідне населення (яке, переважно, складається з носіїв того ментального «совка», котрий пластмасові лопатки мають символізувати) з добрими посмішками дивиться на цю сакраментальну сцену. Не здивуюсь, якщо інший кандидат розставить на вулиці Незалежності дзеркала і писатиме на відображеннях перехожих: «Він (вона) голосує за мене!». Що не зробиш заради здобуття впізнаваності. Тут ані лейкопластирю, ані зельонки, ані дупи шкодувати не варто. Не кажучи вже про пластмасові промвироби.
Але найбезглуздішою в навколишньому безглузді виглядає нова хвиля боротьби з корупцією. Це вже навіть не смішно. З цим щось треба робити. Може вже нарешті визнаємо, що хабар є невід’ємною частиною нашої правічної традиції? Може вже час поставити знак рівняння між боротьбою з корупцією і наступом на нашу самобутність? Давайте знайдемо якесь парадоксальне рішення цієї проблеми. Наприклад, введемо у школах навчальний курс «хабарознавства», де вчитимемо дітей, як правильно давати хабарі. Створимо музеї хабарництва, започаткуємо національний рейтинг «Хабарник року». Можна, нарешті, заборонити саме слово «хабар». Замінити його на «ритуал поваги». Бо ж хабар, погодьмося, узаконювати якось незручно, а от «ритуал поваги» вже можна ввести до системи вітчизняного нормативного права в якості законної дії.
Юристи сформулюють поняття «допустимий (оптимальний) ритуал поваги», журналісти напишуть статті про добрих і порядних хаба… себто ритуальників, а телевізійники знімуть серіал про майстрів ритуалу. Он, у Росії такий серіал вже зняли. «Глухар» називається. Про неймовірну душевну складність і глибокі внутрішні переживання корумпованих правоохоронців. А ми ж тепер у всьому копіюємо «старшого брата». Настав час знімати щось таке наше. У них – «глухар», у нас – «хабар». Себто ритуал. Поваги. Чим не тема для 120 «шмаркатих» серій?
І припинемо вже бідкатися, що напередодні європейського чемпіонату у нас замість туалетів вигрібні ями. Краще пропіаримо цей факт як екстремальну фішку, присутню лише у місцях розселення реліктових євразійських племен. І не треба боятися. Повір-те, нас зрозуміють. Навіть якщо не поймуть.
