Погляд

Ольга Бабій: «Ми не говорили про гроші»

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Двадцять років тому вийшла перша програма ОТБ «Галичина». Тож нині обласне телебачення святкує ювілей. Про початок, ентузіазм, мрії та реальність – у розмові з генеральним директором «Галичини» Ольгою Бабій.


— Пані Олю, якби була можливість повернутись у минуле, щоб ви тоді зробили по-іншому?

— Чесно, не знаю, чи змогла б я щось змінити, навіть якби дуже захотіла. Одне можу сказати: якби ті люди, хто це починав, мали хоч трохи менше бажання – нічого б не вийшло. Бо працювали ми на ентузіазмі, без грошей. У нас було тільки паперове рішення обл­ради від 7 листопада 1990 року, а 30 листопада 1991-го «Галичина» почала регулярно виходити в ефір. За рік мусили поставити її на ноги. Спочатку не було навіть камери. Ми тоді думали, яку візьмемо та де візьмемо?!

— І де взяли?

— Спочатку злітали до Москви. Там було представництво японської фірми, яка вперше на радянському ТБ рекламувала відеокамери «Панасонік». Малесенька камера, але ми дивилися на неї з абсолютним захопленням. Ми з Тарасом Собком купили квитки за свої гроші та полетіли її купувати.

Такої кількості бомжів, як у Домодєдово, я тоді ще не бачила. І щурів в аеропорту ніколи не бачила, а там вони були. Перший автобус до Москви відправлявся о п’ятій ранку. Собко в якогось бомжа купив для мене місце на трубі – за 25 рублів, бо я вже не могла дочекатися того автобуса…

Погода була гидотна, пізня осінь, болото, автобуси – забиті. Приїхали. Зустрілися з менеджментом (слово то яке!). Тарас тримався впевненіше, бо він добре розумівся на техніці й точно знав, що йому потрібно. Видали нам проспекти і прайси. А там – ціни… Так ми нічого й не купили.

А першу камеру нам позичив Роман Круцик, він отримав її від канадської діаспори. Сказав: «Аби ви знали, що та камера – від канадійців. Коли будете мати іншу, то віддасте».

— Одною камерою, здається, телебачення не роблять…

— Звісно, ще багато чого потрібно. Але спочатку – люди. У нас був кістяк: Тарас Собко, Тарас Майстришин, Василь Ганущак, Роман Захарчук, трохи пізніше – Василь Лесів. Собко приніс із хати телевізор, Захарчук – шнури та мікрофони, він щось там купував, якщо не виходило, то з’єднував, скручував. То були люди, які просто хотіли робити телебачення.

Світ тоді перебував на грані інформаційного буму. Всі все дивилися, бачили, знали. А Івано-Франківщина була закрита, глуха й німа. До нас не можна було приїхати, ми не могли запросити гостей. Бо область була закрита.

Почалися розкопки у Дем’я­новому Лазі, почалися процеси, про які стало неможливо мовчати. Але ж усі мовчать – Київ нічого не говорить! Коли вийшла перша «Галичина» – наші люди дуже тішилися, бо ми ніби прорвали блокаду.

Спочатку виходили, коли підготуємо програму. Якщо зробили одну на тиждень, то раз на тиждень і виходили.

— Ви кажете на голому ентузіазмі. А жили на що?

— Хто як міг. Я тоді жила в Коломиї, щодня звідти їздила. Чоловік утримував всю сім’ю. Він працював на заводі «Коломиясільмаш», там із зарплатою теж були проблеми, тож підробляв, ремонтував чужі машини. Важко було. А я їздила – коли автобусом, коли потягом. Мене тоді вже добре знали в автобусах, які возили людей на Калинівський ринок, до Чернівців, то іноді брали безплатно. А ще офіцери СБУ, яке тоді теж тільки починалося, тримали для мене місце в шостому купе в поїзді «Шепетівка-Чернівці». Десь там у кутику я могла присісти. Те купе було затишним – там не вистачало тільки піввікна, а в інших склом уже й не пахло.

Вісім років їздила до Франківська, а вдома – двоє дітей, багато побутових проблем. Але я бачила те телебачення, я його собі уявляла.

— Приватним не хотіли робити?

— Ні. Ніколи не мала наміру створювати приватну студію. Може, я просто не була готова до того, що телебачення може бути приватною власністю. До речі, я й зараз до цього не готова. На мою думку, телебачення – це галузь. яка має духовну сферу та багато інших параметрів, які виходять за рамки бізнесу. Мені хотілося, щоб це було ТБ громади, щоб воно працювало в іншій ніші, ніж приватно-бізнесові.

Ми на початку 90-х навіть хотіли зробити холдинг: газета, радіо, ТБ. Щоб цей проект обов’язково був власністю громади. Знаєте, то був інший час. Ми не говорили про гроші. Ніколи.

— Влада допомагала?

— Вже потім, коли облрада виділила нам фінансування, а воно було мінімальним, якось легше стало.

Микола Яковина, який був головою облради, намалював для нас логотип – галку. Ми тоді шукали емблему, і він запропонував взяти її з печатки Осмомисла. Але її ще треба було зняти! На третьому поверсі, в технічній кімнаті, де прибиральники складали свої речі, нам виділили місце та поставили стіл. От, Яковина там і намалював галку, простим фломастером на білій стіні. До речі, галка – це єдина птаха в наших краях, яку можна навчити говорити…

— Коли остаточно навчилася говорити «Галичина»?

— 30 листопада 1991 року, якраз переддень референдуму, коли ще ніхто не знав, чи буде той референдум і чим він закінчиться, ми почали виходити регулярно. Перший справжній репортаж з вулиці робила Христина Стебельська. А вели інформаційну програму я та Юрко Андрухович. Ми записували її у 321 кабінеті, там був зручний для зйомки зелений фон (він і зараз є), програму ми вели стоячи.

Назвали ми її – «Вісті». Це вже зараз маємо дев’ять випусків на день, і кожного разу вони оновлюються. А тоді ми на таке не сподівалися, розраховували, що сюжети будуть повторюватися. Тому це не могли бути «Новини». А слово «Вісті» воно є більш об’ємним, містким.

Програму записував Собко, Захарчук тримав мікрофони, а ми з Андруховичем працювали ведучими. Шкода, що зараз тієї програми немає в архіві. Бо ті касети, на які ми її писали, давно посипалися. Взагалі, було б добре колись зробити музей «Галичини». Повиставляти ті старі речі, техніку, матеріали, навіть стару друкарську машинку…

— Якими програмами ви сьогодні пишаєтесь?

— Мені дуже подобається те, що знімає Володимир Кукуруза. Дуже творчі програми у Василя Лесіва, Оксани Лісовської, Надії Семенкович, Ольги Іроденко, Галини Філіпової. Молодь у нас чудова – Ольга Вихованська, Діана Даниленко, Лілія Бондарчук, Мар’яна Рудак, Іван Харук, Оксана Островська.

Дехто каже: «Та що там у них, завжди співають – то з Яремче, то з Долини, то з Верховини!». Але ж зараз іде засилля чужого, української музики – 25%. І наскільки важливо, щоб саме наші люди і співали, і танцювали, і бачили себе, і ми їх бачили. Це і є духовність.

Ми живемо зараз у глобальному інформаційному світі. Тому повинні мати своє – пісні, програми, касети, диски. Бо якщо того нема, то хто ми є в цьому інформаційному середовищі?!

— Ви бачили купу різного люду, спілкувалися з політиками, священиками, громадськими діячами. Яка зустріч вразила вас найбільше?

— З Папою Іваном Павлом ІІ – це навічно. Вперше, в 1982 році їздила до Варшави, бачила його на вулиці, в «папамобілі». Він їхав вузькою вулицею, дивився на нас, кидав людям квіти. Мені дісталася маленька квітка – фрезія, я її досі зберігаю. Тоді мене вразили його очі. Одна мить, а запам’яталося, скільки в них було доброти, ласки, любові. Таких очей я більше не бачила.

Потім він приїжджав до Києва та Львова, ми з Зеновієм Афтанасом робили про його візит фільм «Джерело віри». Через нашу церкву передали той фільм до Ватикану, нас запросили в паломницьку поїздку. Мені пощастило, я була однією з тих, з ким Папа говорив особисто. Дякую Богові, що змогла встати на коліна перед тим чоловіком і знову побачити його очі. Він навіть говорив українською, потім ми спілкувалися польською. Він спитав, хто я, що роблю, як тепер живеться в Україні. Благословив і сказав: «Не бійся, роби все, про що думаєш. І не бійся».{jcomments lock}

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.