Музикознавці називають його генієм клавіатури. Відомий піаніст, лауреат найпрестижніших конкурсів Олексій Набіулін уже далеко не вперше приїжджає на Прикарпаття. Востаннє він побував у нас на святкуванні річниці Івано-Франківська. Грав у готелі «Надія» та Художньому музеї. Тут у московського піаніста вже є чимале коло шанувальників. Працівники музеїв називають його вдячним відвідувачем. А сам піаніст каже, що йому цікаве все: і писанки, і вишиванки, і Бандера, і Коломия – своїм затишком це місто нагадує йому Венецію…
 |
— Олексію, цього разу ви приїхали із двома концертними програмами. Одна – «Симфонія музики та вина» – звучить інтригуюче. Це щоб привабити відвідувача?
— Спершу я грав у Художньому музеї, і то був концерт із серйозною програмою, а цей, що у готелі «Надія», «Симфонія музики та вина» – легший, для широкої публіки. Ідею я привіз із півночі Італії, де у містечках, багатих на виноградарство, вже традиційно публіку частують різними винами під час концертів. Наприклад, музика Моцарта асоціюється із шампанським, а під румунські танці Бели Барток я б наливав токайського.
— В яких країнах ви вже побували з концертами? Як відрізняється публіка?
— Мабуть, простіше сказати, де не був – у Південній Америці, Австралії, у скандинавських країнах. Прикольна публіка в Японії. Люди приходять дуже компетентні та підготовлені. А ще – настільки тихі й дисципліновані, що важко зрозуміти – сподобалось їм чи ні. Щойно артист іде зі сцени, вони перестають плескати. Наприклад, у Кореї все по-іншому. Там тупають ногами, волають…
Щодо сприйняття музики, то тут потрібне навчання та підготовка. І саме такі концерти – для широкої публіки – готують до сприйняття музики серйозної.
— Яка країна сподобалася найбільше? Що особливо зацікавлює вас у подорожах?
— Мені особисто дуже імпонує Румунія. А найцікавіше, коли потрапляєш на ринок. Причому будь-де. Там завжди найколоритніші аборигени. Коли я вперше потрапив до Франківська, то на другий чи третій день пішов на базар. Дивився в обличчя людей, на їхній одяг, поведінку. Це дуже цікаво. Мені здається, тут більше відкритості, ніж у нас. Народ на Прикарпатті не ніяковіє, поводиться, як собі є.
— Певно, маєте улюблену кухню або вибірково національні страви тієї чи іншої країни?
— На території колишнього СРСР кухня не надто відрізняється. А от у Румунії кожне містечко має свою страву. Основа – мамалига, яка може бути смаженою чи запеченою. Також – бринза: теляча чи овеча з усілякими овочами. На Прикарпатті дуже смачно та правильно готують червоний борщ. Наприклад, на Сході України готують щи, а називають борщем.
— У вас дуже гарна українська. Багато часу потратили на вивчення?
— Так само мені кажуть у Румунії. (сміється) Маю гарні вуха й можу повторювати, але все ще перекладаю з російської, а вже потім формулюю по-українськи.
— Виглядає, що й вишиванку полюбили…
— Так, я в ній виступав. Це для мене найкращий дарунок. Часто одягаю вишиванку в себе у Москві, зокрема, коли йду до церкви. Маю їх вже декілька. І мрію ще про одну – на білому полотні, вишиту білими нитками. У ваших сорочках є щось енергетичне. Був дуже зворушений, коли під час першого гостювання мені подарували червоно-чорну вишиванку.
— Музиканти кажуть, аби добре опанувати гру на фортепіано, треба вже з дитинства займатися не менше шести годин. Як це у вас?
— Щодня стараюся займатися від чотирьох до шести годин. Оскільки на півночі, де я народився, часто були так звані актировки – відміни уроків через погоду, я прямував до музичної школи, де на мене завжди чекала моя вчителька. Вона давала мені залізний рубль, і я йшов собі щось купувати. Потім ми з нею довго займались, і вона проводжала мене додому. Пригадую, мені дуже подобався її електронний годинник, що грав 16 різних мелодій. Одну з них вчителька дозволяла мені послухати тоді, коли я грав особливо добре. Лиш потім зрозумів, що цим вона приваблювала мене до занять, знаходила до мене ключик. Певен, що і Моцарта чимсь «купували».
— Чи є в історії світової музики композитори чи піаністи зі схожою на вашу біографією?
— Більшість їх трагічні. Часто вони були нещасливі. Наприклад, Шуберт помер, жебракуючи, Моцарта теж поховали на цвинтарі для жебраків. Якось не хочеться проводити паралелі.
— Певно, маєте свого продюсера…
— Поки що такої людини немає, тож усією промоцією доводиться займатися самому. Це нелегко. До того ж, забирає чимало часу та сил. Мені здається, для такої роботи має бути велика зацікавленість, а добре виходило би хіба що у когось з рідних – у дружини, мами, чи брата.
— Що в першу чергу повідомляєте про себе якійсь закордонній музичній агенції?
— Найвідоміший російський піаніст свого покоління. Додаю автобіографію, репертуар та чекаю. Хоча вже є міста, яким це не потрібно. Наприклад, Франківськ.
Comments are closed.